Розділ 1

Синьоносі предки зі схильностями Янкі – Юнацька любов до моря – Капітан корабля "Норзерн Лайт" – Втрата "Еквіднек" – Повернення додому з Бразилії на каное "Лібердад" – «Корабель» в подарунок – Перебудова "Спрея" – Головоломки   стосовно   фінансів   та   конопачення – Спуск   "Спрея"   на   воду

    В чарівній землі Нова Скотія, на Атлантичному узбережжі, є пасмо скель, назване Північною Горою, з якої видно бухту Фанді з одного боку та родючу долину Аннаполіса з іншого. З північного схилу місцини росте ялицеве дерево, добре придатне для корабельних шпангоутів, і не одне судно усіх класів було з неї побудоване. Люди цього узбережжя, міцні, дужі і сильні, схильні до конкуренції в світовій торгівлі, і нікого не здивує капітан далекого плавання, в дипломі якого Нова Скотія вказана як місце народження.
    Я народився в холодному місці, на найхолоднішій Північній Горі, 20 дня холодного місяця Лютого, однак я громадянин Сполучених Штатів - натуралізований Янкі. Це для тих, хто може дорікнути, що мешканці Нової Скотії - не Янкі в буквальному значенні слова. З обох сторін у моєму роду були моряки і, якщо можна знайти якогось не мореплавного Слокама, то йому все одно буде притаманна принаймні схильність до дерев’яних моделей суден та уявних мандрівок. Мій батько був з тих людей, яким достатньо мати складаного ножа і знайти дерево, щоб після кораблетрощі повернутися з безлюдного острова додому. Він був добрим знавцем човнів, але стара глиняна ферма стала йому замість якоря. Втім, його не лякали легкі пориви вітру, і він на релігійних святах під шатром або давніх, добрих релігійних пікніках ніколи не ховався за спини інших.
    Щодо мене, то море зачарувало мене змалечку. У віці восьми років я вже був наплаву в затоці у компанії інших хлопчаків, маючи всі шанси потонути. Юнаком я влаштувався на поважну посаду кока на рибальській шхуні, але не затримався на камбузі довго. З появою мого першого пудингу мене, через бунт команди, одразу ж випхали в три шиї, не залишивши шансів засяяти в славі кулінарного митця. Наступний крок до воріт щастя я зробив перед щоглою вітрильника, який прямував в закордонне плавання. І так «по палубах кораблів», а не по паркету салонів я дійшов до командування кораблем.
    Найкращим кораблем під моїм командуванням був розкішний "Норзерн Лайт", якому я приходився ще й співвласником. Я мав право пишатися ним: на ті часи – у вісімдесятих – він був найкращим американським вітрильним судном наплаву. Пізніше я був власником та капітаном "Еквіднек", невеличкого барка, який здавався мені найдосконалішим, найкрасивішим з усіх витворів людських рук. Він не просив фори по швидкості в пароплавів, коли дув вітер. На час, коли я покинув його палубу на узбережжі Бразилії, де він затонув, я вже близько двадцяти років був капітаном і власником суден. Моє плавання додому, до Нью Йорка, з моєю сім’єю на борту відбулося на каное "Лібердад" і обійшлося без пригод.
    Усі мої рейси були закордонними. Я ходив як фрахтувальник і торговець переважно до Китаю, Австралії, а також до Японії та Молуккських островів. Моє життя не дозволяло мені подавати швартови на причал надовго і я, зрештою, майже забув звичаї і шляхи суходолу. Тож коли для фрахтувальників настали важкі часи, а так воно врешті і сталося, то і я пробував полишити море, бо що було робити старому морякові? Я народився під бризами і, нехтуючи всім іншим, вивчив море так, як, можливо, його вивчили лише декілька людей. За привабливістю наступним після мореплавства для мене було суднобудування. Я прагнув досягти майстерності в обох професіях і потроху, з часом, здійснив це своє бажання. Мої розрахунки щодо розмірів і типу найбезпечнішого судна для будь-якої погоди і будь-яких морів робилися на палубах міцних суден у найбільші зі штормів. Отже, плавання, про яке я розповідатиму, почалося не тільки з моєї любові до пригод, але й з усього мого життєвого досвіду.
    Одного зимового дня 1892 року в Бостоні, на берег якого я списався роком чи двома раніше, я роздумував собі, що робити, чи продовжувати й далі шукати судно, щоб знову заробляти на свій хліб з маслом у морі, чи йти працювати на суднобудівну верф. Аж тут я зустрів старого знайомого, капітана-китобоя, який сказав: «Їдь-но в Фейрхевен, і я дам тобі корабель. Але, - він додав, - він потребує невеличкого ремонту». Умови капітана, щойно він їх повністю виклав, були більш ніж прийнятними для мене. Вони включали в себе будь-яку допомогу, що мені знадобиться, аби знову спустити плавзасіб на воду. Я був щасливий пристати на ці умови, бо вже знав, що мені не отримати роботи на верфі, доки не сплачу п’ятдесят доларів до товариства взаємодопомоги, а щодо командування судном – то суден не вистачало на те, щоб комизитися. Майже всі наші вітрильники вже були переобладнані у вугільні баржі і ганебно буксирувалися «за ніздрю» з порту до порту, в той час як багато гідних капітанів відійшли у рейс на «Гавань моряка Снага » - притулок відставних моряків.
    Наступного дня я зійшов на берег у Фейрхевені павпроти Нового Бедфорда і виявив, що мій приятель, мабуть, пожартував наді мною. Сім років тому хтось так само пожартував над ним. Той «корабель» був суто антикварним шлюпом на ім’я «Спрей », збудований, за свідченнями сусідів, першого року по Різдву Христовому. Він був любовно підпертий кільблоками посеред галявини, в деякій відстані від солоної води, і був покритий брезентом. Люди Фейрхевена, я маю це зазначити, - економні та спостережливі. Сім років поспіль вони запитували: «Дивно, що капітан Ебен Пірс збирається робити зі старим «Спреєм»?» День моєї появи відзначився гомоном та жвавим обміном чутками: нарешті хтось дійсно прийшов працювати над старим «Спреєм». «Сподіваюся, розбиратимеш на дрова?» - «Ні, збираюся відбудувати його». Яким же великим було їхнє здивування!. «А воно того варте?» - було наступне питання, на яке я впродовж року або й більше відповідав заявами, що я примушу його окупитися.
    Моя сокира звалила поблизу міцний дуб на кіль і Фармер Говард за невелику суму грошей перетяг його разом із достатню кількістю брусів для набору корпусу нового судна. Я обладнав парильню та казанок для бойлера. Бруси для шпангоутів, з молодих струнких дерев, обстругувалися і відпарювалися, поки не набували гнучкість, а потім згиналися навколо колоди, де закріплялися доти, поки затвердіють. Щось відчутне з’являлося щодня, щоб засвідчити мою працю, а сусіди не давали нудьгувати на роботі. День, коли новий форштевень було прикріплено до нового кіля, був великим днем на верфі «Спрея». Капітани-китобої прибували здалеку, щоб оглянути це. В один голос вони промовляли своє: «Льодовий клас А1» - і свою думку: «придатний колоти кригу». Коли було покладено брештук, найстаріший капітан міцно потис мені руку, виголосивши, що він не бачить причин, чому «Спрей» ще досі не полює на Гренландських китів біля тамтешнього узбережжя. Найважливіша частина форштевня була з окоренка найміцнішого виду так званого пасовищного дуба. Пізніше він розколов надвоє коралову перемичку на Кокосових островах і не зазнав жодних пошкоджень. Кращого стройового лісу для корабля, ніж пасовищний білий дуб, ніколи не виростало. Книці й самі шпангоути виготовлялися з цієї деревини і були пропарені і зігнуті за лекалами, як вимагалося. Це було нелегко в березні, коли я гарячково розпочав роботи, погоди стояли холодні; неодмінно знаходилося безліч «інспекторів», щоб відволікати мене порадами. Коли який-небудь капітан-китобій виникав у межах видимості, я деякий час відпочивав від свого тесла і мусив «травити» з ним…
    Новий Бедфорд, домівку капітанів-китобоїв, сполучено з Фейрхевеном мостом. Прогулянка ним чудова. Втім не скажу, що прогулянки капітанів повз верф здавалися мені зачастими. Це були чарівні казки про арктичний китовий промисел, які надихнули мене подвоїти комплект брештуків на «Спреї», так що він міг маневрувати у кризі.
    Поки я працював, пори року змінювалися швидко. Ледве шпангоути шлюпа було замінено, яблуні вже були в цвіту. Невдовзі зацвіли маргаритки й вишні. Неподалік від місця, де старий Спрей тепер поступово зникав, покоїлися рештки Джона Кука, шановного батька пілігримів, так що новий Спрей зростав з освяченого ґрунту. З палуби нового судна я міг простягнути руку і зірвати вишні, що росли навколо невеличкого надгробку. Дошки для обшивки нового судна, до якої я невдовзі дійшов, були з джорджійської сосни, товщиною півтори дюйми. Операція з обшивання корпусу була клопітка, але слід було її скінчити, конопачення ж виявилося легким. Зовнішні кромки дошок були достатньо відкритими, щоб прийняти паклю, але внутрішні були такими щільними, що я проміж них не бачив денного світла. Усі стики були скріплені наскрізними болтами з нарізними гайками, що стягували їх зі шпангоутами, отож, скаржитися не було на що. Багато болтів з гайками використовувалося і в інших частинах конструкції, у цілому близько тисячі. Я мав на меті зробити моє судно міцним і сильним.
    У Регістрі Ллойда є правило, що, наприклад, «Джейн», навіть повністю перебудована зі старого судна, залишається тою ж «Джейн». «Спрей» змінив своє буття так поступово, що важко було сказати, в якій саме точці старий вмер, а новий народився. Фальшборти я побудував зі стовпчиками-пілерсами з білого дуба чотирнадцяти дюймів заввишки і покрив їх семи-восьми дюймовою білою сосною. Ці пілерси, пропущені через дводюймовий планшир, я розклинив тонкими кедровими клинами. Вони відтоді так і залишилися бездоганно щільними. Палубу я зробив із рейок білої сосни півтора на три дюйми, прибитих шипами до бімсів, зроблених із жовтої, або Джорджійської, сосни, шість на шість дюймів і розташованих одне від одного на відстані три фути. Палубні надбудови були встановлені навколо головного люка трюму, шість на шість футів, рубка для камбузу, і для каюти, побудованої далі в корму, приблизно десять на дванадцять футів. Усе це піднімалося над палубою десь на три фути й було достатньо «втоплено» в трюм, щоб у каюті можна було стояти на повен зріст. Уздовж бортів каюти, під палубою, я влаштував койку для спання і рундуки для невеликої поклажі, не забувши, також, і про місце для аптечки. У середньому трюмі, що між каютою та камбузом, під палубою, було приміщення для провізії, води, солонини тощо, достатніх для багатьох місяців рейсу.
    Корпус мого судна був зібраний настільки міцно, наскільки це дозволяють зробити дерево та залізо, а різноманітні приміщення вигороджені переборками, отже, тепер я приступав до «конопачення корабля». Духи могили були потішені тим, що в цьому пункті програми я міг схибити. Я на власному прикладі переконався в бажаності порад «професійного шпаклювальника». Найперший удар, який я наніс по бавовняній паклі залізною свайкою і який я вважав цілком правильним, багато хто вважав хибним. «Воно поповзе!» - кричав чоловік з Маріона, проходячи повз з кошиком з лямками на спині. «Воно поповзе!» - кричав інший з Вест Айленда, коли бачив, як я вбиваю бавовну в пази. А пес Бруно просто махав своїм хвостом. Навіть містер Бен Джі, відомий авторитет в царині китобійних суден, щоб похитнути мене, ввічливо запитував, чи не думаю я, що «воно поповзе»? «Як швидко воно поповзе?» - вигукнув мій друг – старий капітан, якого тягав на буксирі не один жвавий спермацетовий кит. «Скажіть нам, як швидко, щоб ми встигли зайти в порт учасно!». Не зважаючи на це, я вколочував каболку старого каната поверх бавовни, як і намірявся зробити з самого початку. І пес Бруно знову махав своїм хвостом. Бавовна так ніколи і не «поповзла». Коли було покінчено зі шпаклюванням, на дно було накладено два шари мідяної фарби, а на надводний борт та фальшборти – два шари свинцевих білил. Потім було навішено й пофарбовано стерно, а наступного дня "Спрей" був спущений на воду. Коли завели його старий, поїдений іржею якір, він заплескався на воді, як лебідь.
    По закінченні основні розміри "Спрея" були такими: тридцять шість футів і дев’ять дюймів найбільша довжина, чотирнадцять футів і два дюйми - ширина, глибина трюму була чотири фути і два дюйми, а його тоннаж становив дев’ять тонн нетто і дванадцять і сімдесят одна сота тонни повної водотоннажності.
    Потім було встановлено щоглу з міцної нью-гемпширської ялини, а також усі невеличкі пристосування оснастки, необхідні для короткого круїзу. Піднято вітрила, і ось уже "Спрей" відходить у пробний рейс з моїм другом капітаном Пірсом і мною на борту через затоку Баззарда – усе all right! Єдине, що хвилювало зараз моїх друзів вздовж узбережжя, було: «Чи воно того варте?» Вартість мого нового судна склала 553,62$ за матеріали і тринадцять місяців моєї власної праці. Правда, я затримався в Фейрхевені на декілька місяців більше, оскільки мав роботу, обладнував китобійні судна, що заходили вглиб гавані, що й забезпечило мені овертайм.