Розділ 12

Сімдесят два дні без заходу в порти — Кити й птахи — Позирк на камбуз “Спрея” — Риба-літун на сніданок — Привітання в Апії — Візит місіс Роберт Луїс Стівенсон — У Ваїлімі — Самоанська гостинність — Заарештований за швидку їзду верхи — Потішна карусель — Вчителі й учні Папаутського коледжу — Відданий на ласку морських німф

    На перший погляд, сорок три дні на самоті — чималий час, утім, насправді, навіть тут хвилини крилаті й швидко пролітають, тож замість змінити курс і завернути у Нукахіву (1), я й далі прямував до місця запланованої висадки — Самоа. Це забрало ще двадцять дев’ять діб, довівши тривалість переходу до сімдесяти двох днів, протягом яких я анітрохи не втомився, адже на путі до Самоа мені складала компанію сила-силенна коралових рифів, що завдали собі клопоту не залишити мені вільного часу почуватися самотнім.
    Одна з небагатьох пригод на шляху з Хуан Фернандеса до Самоа сталася вночі — я заледве уникнув зіткнення з величезним китом, що безцільно борознив океан. Налякане пихтіння та морське хвилювання, яке він призвів, поки огибав судно, змусили мене кинутися з трюма на палубу саме вчасно, щоби прийняти душ від удару його хвостом по воді. Перелякана, видима річ, потвора дременула на схід, я ж і далі прямував на захід. Незабаром, у кільватері за китом, повз “Спрей” проминув ще один кит, очевидно, товариш першого. Більше китів на цьому проміжку путі я не зустрів, щоправда, й не засмутився з цього приводу.
    Коли судно наближалося до островів або коралових рифів, часто його зустрічали голодні акули. Треба визнати, що задоволення від стрільби по них можна порівняти з полюванням на тигрів. Урешті-решт, акули — це тигри моря. Гадаю, на думку моряка не спаде нічого страшнішого за можливість зустрітися з голодною акулою.
    Довкола завжди було багато птахів і подеколи один із них сідав на щоглу, аби краще роздивитися “Спрей”, імовірно, дивуючися його чудернацьким крилам, адже зараз на судні був фуезький (2) грот, зшитий, мов убрання Йосипа, з багатьох клаптиків. У південних морях присутність кораблів тепер менша, ніж раніше — я жодного не побачив протягом моєї багатоденної мандрівки Тихим океаном.
    Під час таких тривалих переходів моє харчування складалося здебільшого з картоплі, солоної тріски та сухарів, які я готував двічі чи тричі на тиждень. Я завжди мав задосить кави, чаю, цукру та борошна. Зазвичай я возив із собой належний припас картоплі, та перш ніж дійти до Самоа, зі мною стався прикрий випадок, що позбавив мене цієї вельми цінованої моряками розкоші. На Хуан Фернандесі я зустрів Мануеля Каррозу, такого собі напівянкі-напівпортугальця, чий торгівельний хист спричинив моє зубожіння — у мене скінчилася картопля просто посеред океану. Не без гордощів, я вважав себе кимось на кшталт комерсанта, але цей португалець з Азорів, що пройшов через Нью Бедфорд, (3) не залишив мені підстав для похвалянь. За його словами, бушель чи навіть більше моєї найкращої отриманої з “Коламбії” картоплі був йому потрібний на “урізноманітнення насіння”. Коли ж я вийшов у море, то виявив, що картоплини були неїстивні та покриті якимись гидкими на вигляд жовтими смужечками. Я зав’язав мішок і повернувся до решти старого припасу, вирішивши, що острівна картопля краще мені засмакує, як зголоднію по-справжньому. Три тижні згодом я розв’язав мішок і звідти вилетіли мільйони комах: уся Мануелева картопля перетворилася на міль! Я швидко жбурнув мішок за борт.
    Між іншим, Мануель зібрав великий врожай картоплі, тому, маючи на увазі китобоїв, які завжди прагнуть купувати овочі, він зажадав від мене, щоби я описав зустрінутих мною китів (що я, власне, вже й зробив), зокрема, величезних особин поблизу Хуан Фернандеса (проте китобої тримаються якнайдалі від цього острова).
    Беручи на загал, як кажуть моряки, харчем я був забезпечений на всю подорож Тихим океаном. До моїх послуг завжди були крамнички делікатесів: брак свіжого м’яса компенсувався свіжою рибою, принаймні, коли дули пасати й дві-три, а то й дюжина, риб-літунів наштовхувалася на вітрила й падала на палубу. Щоранку, якщо тільки ніч не була місячною, я мав рясний врожай, зібраний просто зі шпігатів з навітряного боку. М’ясні консерви попиту в мене не мали.
    16 липня, опівдні, завдяки старанному догляду, певному хисту та важкій праці “Спрей” об’якорився в Апії, острові королівства Самоа. Причаливши, замість одразу зійти на берег, я натягнув тент і сидів під ним аж до сутінків, насолоджуючися мелодійними голосами самоанців і самоанок.
    З гавані, на траверзі до мого шлюпу, підпливало каное з трьома молодими жінками на борту. Наблизившися, вони припинили веслувати, і після простодушного привітання “Талофа лі” (“Любов тобі, вожде”), одна з чарівного екіпажу запитала:
    — Шхуна прийти з Амеліки?
    — Любов тобі, — відповів я. — Так.
    — Ти, чоловіче, приїхати один?
    — Так, — відповів я знову.
    — Я не вірити. Ти везти інших чоловіків, але з’їсти їх.
    На цю репліку інші жінки засміялися.
    — Нащо ти їхати таку довгу путь? — спитали вони.
    — Щоби почути ваш спів, леді.
    — О, талофа лі! — вигукнули вони разом і заспівали.
    Їхні голоси наповнили повітря музикою, яка покотилася луною аж до пальмового гаю на іншому боці гавані. Незабаром наблизився човен генерального консула Сполучених Штатів із шістьма молодими чоловіками, що співали та відбивали такт пісні веслами. З ними я порозмовляв більш вдало, аніж із панночками на каное. Вони привезли мені запрошення від генерала Чьорчила на обід у консульстві. В установі скрізь відчувалася жіноча рука. Місіс Чьорчил сама добирала команду для генеральського човна та пильнувала, щоби екіпаж мав чепурний однострій і вмів співати пісню гребців, якої місіс Чьорчил навчилася першого ж тижня перебування на острові й могла виконувати незгірш будь-якої місцевої дівчини.
    Рано-вранці на “Спрей” навідалася місіс Роберт Луїс Стівенсон і запросила мене назавтра до Ваїліми (4). Природно, мені було ніяково після багатоденної мандрівки опинитися віч-на-віч із цією непересічною жінкою, донедавна подругою письменника, чиїми книжками я зачитувався в путі. Раз по раз вона проймала мене поглядом, і її добрі очі заіскрилися, коли ми почали порівнювати наші пригоди. Деякі з її авантюр мене приголомшили. Розповідаючи про те, як подорожувала була тихоокеанськими островами усіма видами поганеньких човнів разом із чоловіком, вона задумано додала: “Наші смаки збігалися”.
    Не відступаючи від теми мандрів, вона подарувала мені чотири чудові томи посібника з судноводіння у Середземному морі, написавши на форзаці першого:

    КАПІТАНУ СЛОКАМУ. Ці томи були читані-перечитані моїм чоловіком, і я цілком упевнена, що йому було би втішно знати, що вони передані мореплавцеві — людині такого ґатунку, що йому подобався якнайбільше.
                                                                                                                Фані В. де Ґ. Стівенсон

    Місіс Стівенсон також подарувала мені фоліант посібника з судноводіння в Індійському океані. Не без побожного страху я прийняв книги мало не з рук Тузітали, “що спочиває у лісі” (5). Аолеле (6), “Спрей” плекатиме твій дарунок!
    Пасерб письменника, містер Лойд Осборн, прогулявся зі мною ваїлімським маєтком і запропонував написати листи на старому писемному столі. Я вирішив, що з мого боку це було б нахабством — досить і того, що я був у залі, на підлозі якої, за самоанським звичаєм, полюбляв був сидіти “Записувач байок”.
    Якось я провадив своїх господарів до “Спрея”. Ми йшли головною вулицею Апії: місіс Стівенсон їхала вершки, я йшов поруч, а подружжя Осборнів трималося слідом на велосипедах. Раптом, за поворотом дороги, ми врізалися в пишну тубільну процесію: попереду нас був примітивний оркестр, а от що було позаду — свято чи похорон — ми розрізнити не могли. Найкремезніші чоловіки несли в’юки та згортки на жердинах. У деяких в’юках була, вочевидь, тапа (7), в інших — щось невідоме і важке. Мені кортіло дізнатися, чи то смажена свиня, чи щось жахливіше. На моє питання місіс Стівенсон відповіла: “Не знаю, весілля це чи похорон, але, у кожному разі, капітане, ми це очолюємо”.
    Ми дісталися до “Спрея” на скороченому мною Ґлостерському дорі (8), пофарбованому в яскраво-зелений колір. Під нашою спільною вагою його планшир був ледь над водою, тож гребти мені довелося обережно. Ця пригода дуже потішила місіс Стівенсон, і, поки ми гребли, вона співала “Вони пустилися у море на зелененькому човні”. Тепер я збагнув значення її слів: “Наші смаки збігалися”.
    Щодалі я відпливав від осередку цивілізації, то менше чув про прибутки та видатки. Місіс Стівенсон у розмові про мої мандри так і не спитала, який зиск я матиму від них. Під час мого візиту у самоанське село вождь ані спитав про ціну джина, ані поцікавився: “Скільки ти заплатиш за смажену свиню?”, натомість:
    — Долар, долар… Біла людина знає лише долар. Забудь про долар. Тапо приготувала аву — пиймо і радіймо. (Тапо — незаймана дівчина-господарка села, на той час - дочка вождя, Талоа). Наш таро (9) смачний — з’їмо його. На дереві є плід. Хай день проминає — нащо за ним сумувати? Попереду багато днів. Плід хлібного дерева достигає на сонці, а шати Талоа пошиті з одягового дерева. Наш будинок непоганий, але вартий лише праці, покладеної на його будування, а на дверях немає засувів.
    І поки таким чином триває життя на цих південних островах, ми на Півночі точимо боротьбу за найнеобхідніші засоби для існування!
    Острів’янам варто лише простягнути руку, щоби взяти те, чим їх забезпечує природа. Якщо вони саджають бананове дерево, то ввесь їхній клопіт — пильнувати, щоби дерев не виросло занадто. Вони мають вагомі підстави любити свій край і страшитися ярма білої людини, адже у присилуваних стати до плуга життя не може бути поезією.
    Доступитися до вождя села Каїні, високого й статечного тонґи, можна було лише через його перекладача й речника. З його боку цілком природно було поцікавитися метою мого візиту, я же щиро відповів, що об’якоритися на цих островах мене спонукало бажання побачити гарних самоанців і самоанок. Після значної паузи вождь мовив:
    — Капітан пройшов довгу путь, щоби побачити так небагато, проте, — додав він, — тапо слід сісти ближче до капітана.
    — Єк, — сказала Талоа, яка майже вивчила “так” англійською, і, не дозволяючи слову розминутися з ділом, підсунулася на дюйм ближче до мене, ледь вийшовши з кола присутніх, що сиділи на циновках.
    Красномовність вождя вразила мене не менш за простоту всього ним сказаного. Це був тип видатного науковця чи державного діяча; більш скромної та непретензійної людини я не зустрів за всю мою подорож. Щодо Талоа, такої собі Травневої Королеви, та інших дівчат-тапо, то, власне, буде мудро вивчити за першої же нагоди звичаї цього гостинного народу, щоби не сплутати пошани до гостя із панібратством. Мені щастило в моїх мандрах островами, і я не побачив нічого, що могло б похитнути віру в природну чесноту.
    Незабобонну людину педантичний самоанський етикет може трохи роздратувати. Виявляється, наприклад, щоби випити церемоніальну чашу ави, мені потрібно було пролити напій через плече (чи вдати це) і сказати: “Хай вип’ють боги”, а потім уже пити самому. Спорожнілий посуд, незмінну кокосову шкаралущу, замість, за нашим звичаєм, чемно передати, я повинен був чемно шпурнути із закрутом через циновки до тапо.
    До найкричущої моєї помилки під час пребування на островах спричинилася шкапа, що, натхнена шматком непоганої дороги, попростувала тюпцем через село. Мене негайно окликнув заступник вождя й сердито наказав зупинитися. Відчуваючи, що вскочив у халепу, я спробував вибачитися на мигах — найбезпечніше, що я міг зробити, надто не знаючи, який саме скоїв злочин. З’явився мій перекладач і, хоч і по тривалих перемовинах, з’ясував справу — оклик заступника у недослівному перекладі був: “Гей, там, на шаленому скакуні! Хіба тобі невідомо, що їхати верхи селом наших батьків протизаконно?” Я перепрошував на всі лади, пропонував злісти зі шкапи та, наче слуга, вести її за вуздечку, але, пояснив перекладач, це також було би кричущою помилкою, тож я знов перепрошував. Мене було викликали на суд перед вождем, але мій перекладач, дотепник і пройдисвіт, виставив мене кимось на кшталт вождя, що його не можна затримувати на виконанні важливої місії. На свій захист я послався на те, що є іноземцем, хоча й заслуговую бути засмаженим. Тут вождь задоволено посміхнувся, показавши ряд чудових зубів, утім дав дозвіл мене відпустити.
    Вождь тонґів зі своєю родиною повернув мені візит, принісши мені в дарунок тканину тапа та плоди. Принцеса Талоа подарувала пляшку кокосової олії для догляду за волоссям, але подарунок, боюся, трохи спізнився.
    На “Спреї” неможливо було гідно відповісти на королівське прийняття, влаштоване мені вождем, адже до його столу були всі припаси землі: плоди, птахи, риба, м’ясо та засмажена цілком свиня. Я же пригостив своїх гостей вареною свиною та яловичною солониною, що її в мене було вдосталь. Увечері я відвів їх на нову міську забаву, карусель з кониками, охрещену самоанцями “кі-кі” (театр). Сумно сказати, але власники атракціону — двоє моїх співвітчизників — були настільки скупі, що безцеремонно вигнали моїх друзів після першого ж кола, неправильно зрозумівши місцевий звичай висмикувати у коней хвости. Я дуже пишався розважливістю моїх друзів тонґа, надто, якщо найкращий з них, вождь, завжди носив при собі замашну палицю. Щодо театру, то через жадібність власників він швидко втрачав популярність: представники трьох великих держав, за браком відповідних законів, провадили енергійну закордонну політику, наслідком якої стала націнка у двадцять п’ять відсотків на вхідник квиток. Це розглядалося як вдалий хід законодавчої реформи.
    Щоби навідувати мене, у тубільців повелося підпливати до “Спрея” і, чіпляючися за носовий такелаж, забиратися на борт. Наприкінці визиту вони зістрибували з корми — що може бути приємніше та простіше? На скромних тубільцях були купальні костюми лава-лава, місцевий одяг із кори ожинового дерева. Вони ніколи не завдавали шкоди “Спрею” і в самоанській країні літа їхні візити до мене були повсякденною веселою сценою.
    Якось головні вчительки Папаутського коледжу, міс Шульце й міс Мур, навідали “Спрей” зі своїми дев’яносто сімома ученицями. На кожній була біла сукня та червона троянда, і, зрозуміло, вони прибули на човнах або каное, згідно зі звичаєм менш теплих країв. Важко було би знайти веселішу дівочу компанію. Щойно ступивши на палубу, вони, на вимогу вчительки, заспівали доти мною не чувану “Сторожу на Рейні” (10).
    — А тепер, — сказали вони хором, — піднімімо якір та рушаймо в море!
    Зрештою, я не мав наміру так хутко відпливти із Самоа. Зі “Спрея” вони повеслували на берег, тримаючи в руках весла, пальмове гілля абощо, придатне для цієї справи.
    Для Апії не було дивиною побачити, як під бортом каное, що везе пасажира на “Спрей”, пливе дівчина. Містер Труд, випускник Ітона, потрапивши таким чином на судно, вигукнув: “Чи переправлявся так урочисто хоч один король?” Відтак, допасовуючи свої дії до почуттів, подарував дівчині кілька срібняків, що було зустрінуто заздрісним зойком на березі. Одного дня, коли мій дубок перекинувся разом зі мною, я ще не встиг звести дух, як зграйка чарівних купальниць захопила каное та побуксирувала довкруг “Спрея”. Мені залишилося сидіти на дні та міркувати, що вони чинитимуть далі, адже я нічим не міг зарадити — їх було по три з кожного борту. Пам’ятаю, що із шістьох фей найбільш забавлялася якась юна англійська леді.