Розділ 13

Королівська сім'я на островах Самоа - Король Маліета - Прощайте, друзі з Вайліми - На південь від островів Фіджі - Прибуття в Ньюкасл - Австралія - Яхти. Сіднея - Втеча”Спрея" - Комодор Фой дарує ”Спрею” нове вітрильне обладнання - Вперед, до Мельбурну! – Дуже цінна акула - Зміна курсу - “Кривавий дощ” – В Тасманії

    В Апіа мене приємно вразило знайомство з містером А. Янгом, батьком покійної королеви Маргарет, яка правила Мануа з 1891 по 1895 рік. Її дід був моряком із Англії, якому випала доля одружитися з принцесою. Містер Янг єдиний представник згасючого роду, оскільки двоє його дітей безслідно зникли в морі разом з торгівельним судном, що відшвартувалося від острова кілька місяців тому і більше ніколи не поверталося. Містер Янг був джентльменом християнського штибу і його донька Маргарет теж виховувалася у відповідній манері й була наділена всіма достоїнствами вишуканої леді. Я пройнявся болем, прочитавши в газетах сенсаційні описи її життя і смерті, хоча й написані в доброзичливому тоні, але по факту не відповідали дійсності. Сенсаційний заголовок на перших шпальтах повідомляв: "Королева Мануа Маргарет - мертва", але насправді це навряд чи було новиною, оскільки в 1898, виповнилося три роки від дня її смерті.
    Продовжуючи дружні зносини з членами королівської сім'ї, я наніс візит його величності, нині покійному Малієтоа. Король справді був достойний зватися великим правителем і, як він сам мені розповідав, отримував за свою діяльність не менше сорока п'яти доларів на місяць, згодом заробіток збільшився втроє, що дозволило йому жити в розкошах. Тоді вже ніхто не міг закидати на його адресу якісь непристойності.
    Поки я і мій перекладач входили до палацу через головний вхід, брат короля – тутешній віце-король, оббіг довкола через ділянку, де зростало таро, та увійшов в резиденцію чорним ходом. Він зіщулився і тихенько сів біля дверей, поки я розповідав королю історію своєї подорожі. Ще перед моїм відплиттям такий собі містер Ві з Нью-Йорка, украй зацікавлений в місіонерській діяльності, наполегливо просив мене передати привіт королю “Каннібальських островів”, мабуть, маючи на увазі якісь тутешні острови. Славний король Малієтоа, піддані якого за останні сто років не з'їли жодного місіонера, вислухав переданий через мене привіт з таким задоволенням, немов йому особливо лестило отримати послання від одного з видавців журналу “Місіонерський оглядач”. У відповідь король просив мене засвідчити містерові Ві його кращі вітання. Потім його величність вибачилися і віддалилися, а я продовжив бесіду з його прекрасною донькою Фааму-Самі (її ім’я в перекладі означає:” Так, щоб палало море”). Наша змістовна, оповита гармонією, бесіда продовжувалася б нескінченно довго, але король знову явив себе. Він повернувся, осяяний ореолом тріумфу, одягнений в парадну уні-форму верховного головнокомандувача Германії, мало не самого імператора Вільгельма; це виглядало досить таки кумедно. Я пошкодував, що завчасно не послав свої вірчі грамоти, аби король міг відразу ж прийняти мене при всіх регаліях. Декілька днів опісля я зайшов попрощатися з Фааму-Самі і востаннє побачив короля Малієтоа.
    З усіх приємностей, що відбулися зі мною в чарівному Апіа, мене особливо тішить згадка про невелику школу з читальними залами, розташовану поблизу кав'ярні Лондонського місіонерського товариства, де місіс Белл вчила англійській мові сотню тубільців: хлопчиків і дівчаток. Таких потішних дітей я ще ніде і ніколи не зустрічав.
    Коли я одного дня відвідав школу, місіс Белл сказала:
    “Діти, покажемо капітану, що ми теж дещо знаємо про мис Горн, який він нещодавно подолав на своєму вітрильнику “Спрей”.
    Вперед вийшов хлопчик дев'яти-десяти років і виразно прочитав уривок з опису мису Горн, зробленого Базілем Холлом. Опісля цей учень вручив мені копію тексту чітко й акуратно переписаного ним власноруч.
    Прибувши до своїх друзів з прощальним візитом у Ваіліма, я зустрів місіс Стівенсон і здійснив разом з нею прогулянку по її садибі. Всюди кипіла робота. Чоловіки розчищали землю, і місіс Стівенсон дала розпорядження одному з них зрубати для “Спрея” декілька бамбукових жердин з ділянки, яку вона сама насадила чотири роки тому і де бамбук досягав шістдесяти футів у висоту. Я використав їх для запасних рангоутів і бомклівера, які мені знадобилися в завершальній частині мого плавання. Тепер мені залишалося лише розпити разом зі всіма прощальне ава і відправитися в море. Церемонія розпивання ава, настільки поширеного на островах Самоа, проходила за всіма тубільними правилами. Коли напій був готовий, протрубили у велику морську раковину, а всі присутні заплескали в долоні. Оскільки урочистість була на честь відплиття “Спрея”, то мені надлежало першому, як того вимагають звичаї країни, виплеснути частину напою через плече, але я забув, як треба сказати мовою Самоа “хай боги п'ють”, і виголосив декілька слів російською мовою, після чого містер Осборн заявив, що я природжений полінезієць. Потім я побажав моїм добрим друзям островів Самоа:“Tofah!”, а вони не менш щиро, мені у відповідь, щасливого плавання”Спрею”.
    20 серпня 1896 року “Спрей” вийшов із гавані й ліг на свій курс. Коли острови Самоа залишилися за кормою, мене охопило сумне відчуття самоти і, аби вилікуватися від нього, я пішов уперед під усіма вітрилами до берегів прекрасної і вже знайомої мені Австралії; та все одно ще протягом багатьох днів я продовжував думати про залишену мною Ваіліма.
    Ледве “Спрей” вийшов з району островів Самоа, як сильний пасат змусив мене зібрати вітрила, щоб не наскочити на рифи. У перший день плавання ми просунулися на сто вісімдесят чотири милі, з яких сорок миль я відношу за рахунок попутної течії. Через хвилювання на морі я пройшов на північ від острова Хорн, а також на північ від островів Фіджі, які, згідно з задумом, я мав намір обійти з півдня, а потім пішов уздовж західного берега архіпелагу. Звідси я взяв курс прямо на Новий Південний Уельс і, пройшовши на південь від Нової Каледонії й аж на сорок два дні потрапивши в зону штормів і ураганів, прибув до Ньюкасла.
    Жорстокий ураган, що застав мене поблизу Нової Каледонії, потопив американський кліпер “Патрін”, який ішов трохи південніше. Цей же ураган, який я зовсім не вважав занадто сильним, поніс в іншу сторону французький поштовий пароплав, що йшов з Нової Каледонії до Сіднея. Коли пароплав усе ж дістався до Сіднея, його пасажири повідомили про сильну бурю й казали моїм друзям: “О боже! Ми не уявляємо собі, що трапилося з “Спреєм”. Ми бачили його в самій гущавині шторму...” Але на диво “Спрей” був у повному порядку і плив, як маленька качечка, під покровом крила гусака. Навіть палуба на “Спреї” була сухою, тоді як пасажири на пароплаві, як мені потім розповідали, стояли по коліно у воді в залитому салоні. Після прибуття в Сідней пасажири подарували капітанові пароплава повний гаманець золотих монет за його мистецтво кораблеводіння і благополучну доставку людей в порт. А капітан “Спрея” не отримав нічого, хоча теж у розпалі шторму йшов уздовж берега в районі Сил-Рокс, де зовсім недавно загинув разом з пасажирами пароплав “Кетертон”. Впродовж декількох годинн поспіль я був вимушений рухатися, лавіруючи поблизу цих скель, поки не обійшов їх з навітряного боку.
    До Ньюкаслу я підійшов у зубах у шторму. Сезон штормів був у самому розпалі. Біля входу в гавань мене зустрів урядовий лоцман капітан Каммінг і, узявши на буксир, ввів “Спрей” в порт, де він був поставлений в безпечному місці. Тут мене відвідала безліч гостей, причому одним із перших був американський консул Браун. “Спрей” був звільнений від портових зборів і після декількох днів відпочинку буксир, керований лоцманом, вивів “Спрей” у відкрите море, де він узяв курс на Сідней, куди й прибув наступного дня, 10 жовтня 1896 року.
    Ніч я провів у спокійній бухті поблизу Менлі, де сіднейські портові поліцейські на катері вказали мені місце стоянки. Прибулі полісмени почали підозріло вивчати якийсь знайдений у мене на судні старий альбом з вирізками. Репутація поліції Нового Південного Уельсу воістину дивовижна й широко відома в усьому світі. Мабуть, у поліції був хитромудрий план отримати якусь цінну інформацію, тому вони й поквапилися мене зустріти. Поширювалися чутки, що нібито мене збиралися заарештувати, — дивина та й годі, але це вже їх справа.
    Наставало літо і сіднейська гавань розквітала яхтами. Деякі з них підходили до загартованого в штормах “Спрея” й плавали навколо нього в Shelcote, де він знаходив притулок протягом кількох днів. У Сіднеї я відразу опинився серед друзів. Протягом кількох тижнів “Спрей” бував у різних місцях акваторії великого порту і його відвідувало багато приємних людей, а найчастіше це були офіцери з англійського військового корабля “Орландо” зі своїми знайомими. Одного дня прибув капітан корабля містер Фішер в компанії молодих пані з міста й офіцерів свого корабля. Делегація з'явилася під час сильного дощу, такого, якого я не бачив ніколи, навіть в Австралії. Вони прибули заради розваг і яким би сильним не був цей дощ, він не міг охолодити грайливого настрою моїх гостей. Тут, як на гріх, з іншого борту з'явився юний джентльмен із знаменитого яхт-клубу, одягнений в парадну уні-форму, на якій було стільки мідних гудзиків, що вони могли легко потягнути людину на дно. Бажаючи швидко вибратися на сухе місце, джентльмен стрибнув не туди, куди потрібно, і відразу пірнув з головою у відкриту бочку, скріплену обручами, поставлену для збору дощової води. Будучи маленького зросту, молодий яхтсмен весь зник у бочці і трохи не потонув, бо не відразу був помічений в своєму нещасті. Наскільки я пам'ятаю, це був єдиний за весь час плавання смертельно небезпечний випадок на борту “Спрея”. Молодий чоловік, що зробив дивну помилку, прибув на «Спрей», аби засвідчити свою повагу. За рішенням клубу, до якого він належав, «Спрей» не міг бути офіційно визнаним і не вважався спортивною яхтою, оскільки я не привіз формальних документів від яхт-клубів Америки, а ще це рішення посилилося й таким неймовірним доріканням, буцімто я займаюсь полюванням на яхтсменів і вже спробував і доволі вдало захопити одного з них у бочку.
    Типовою сіднейською парусною яхтою вважається зручне для управління однощоглове судно доволі широке з велетенським вітрилом. Незважаючи на це, вони перевертаються не часто, оскільки яхтсмени управляють вітрилами так само вміло, як це робили свого часу вікінги. У Сіднеї я бачив розмаїття конструкцій яхт, від нарядних парових катерів і парусних тендерів до маленьких шлюпок і каное, що ковзали по затоці. У кожного має бути свій човен. Такі тут порядки. Якщо якийсь хлопчина не має коштів, щоб його придбати, то будує його власноруч і, до речі, як правило, йому не соромно за свою роботу. Під час стоянки в Сіднеї ”Спрей” скинув убрання Йосипа, тобто фуезький (2) грот, і підняв нове вітрило, отримане як щедрий дар від комодора Фоя, і навіть став флагманом, коли моряки сіднейської гавані проводили свою щорічну регату. Яхтсмени визнали мій “Спрей” і вирішили, що він представляє свій власний яхт-клуб. Його досягнення були відмічені найвитонченішими австралійськими знаками визнання.
    Швидко пролетіли дні стоянки в Австралії, і 6 грудня 1896 року “Спрей” покинув Сідней. Я мав намір обігнути мис Ліувін і йти прямо до острова Маврикій, що лежав на шляху додому. Тому я пішов уздовж берегів протоки Басса не докладаючи надмірних зусиль.
    Про цю частину подорожі багато не розповіси, за винятком того, що вітри були змінними, інколи налітали шквали, а море було бурхливим. Лише 12 грудня день був винятково добрим, а прекрасний береговий вітер дув в північно-східному напрямі. Рано вранці “Спрей” минув затоку Туфольд, а згодом мис Бандооро, йдучи ввесь час спокійним морем поблизу берега. З берегового маяка у відповідь на мій прапор салютували прапором, а діти на балконах котеджу, що біля берега, махали ”Спрею” хустками. На березі було тільки кілька чоловік, але видовище було приємним. Я бачив гірлянди вічнозелених рослин, розвішені з нагоди різдвяного свята, що наближалося. Привітавши радісних місцевих жителів: ”З Різдвом Христовим”, я чув у відповідь: “Бажаємо Вам того ж”.
    Від мису Бандооро я попрямував повз Кліфф-Айленд в Бассову протоку і, доки «Спрей» огинав острів, обмінявся сигналами з доглядачем маяка. Цього дня вітер завивав щосили, а морські хвилі билися об скелястий берег.
    Кількома днями пізніше, 17 грудня, ”Спрей” у пошуках притулку підійшов близько до півострова Уїльсонс-Промонторі. Доглядач тутешнього маяка містер Кларк прибув на борт “Спрея” і вказав мені дорогу в бухту Ватерлоо, що знаходилася в трьох милях з підвітряного боку. Я відразу спустився за вітром і знайшов спокійну якірну стоянку в піщаній бухті, захищеній від західних і північних вітрів.
    Тут я зустрів риболовецьке двощоглове судно “Секрет” і паровий пором “Мері”, переобладнаний в китобійне судно. Капітан “Мері” був геніальною людиною і притому корінним австралійцем. Екіпаж судна був ним набраний з робітників лісопилки, що зроду не бачили живого кита, але як австралійці вони були природженими моряками, а до того ж капітан їх завірив, що убити кита так само легко, як застрелити кролика. Вони повірили в цю нісенітницю. На їх щастя, перший впольований ними кит виявився напівживим, і капітан “Мері” одним ударом гарпуна хвацько розправився з чудовиськом. Узявши двічі мертвого кита на буксир, вони транспортували його до Сіднея, де виставили для загального огляду. З тієї миті ніщо, окрім китів, не могло зацікавити хоробрий екіпаж “Мері”, і тепер команда зосередила всі зусилля на зборі палива, щоб мати можливість відправитися в рейс подалі від берегів Тасманії. Тепер кожного разу, коли в натхненних розмовах про полювання виголошувалося слово “кит”, очі матросів спалахували азартними вогниками.
    Три дні ми провели разом у тихій бухті, прислухаючись до вітру, що лютував вдалині. Капітан Янг і я оглянули берег, відвідали кинуті гірські розробки і навіть намагалися власноруч добувати золото.
    Невдовзі наші шляхи розійшлись. На ранок ми вже були далеко один від одного, схожі на самотніх морських птахів. Коли вітер стих і несподівано почалися дні з гарною погодою, “Спрей” вийшов до Мельбурн-Хедс, і 22 грудня за допомогою парового буксира “Рейсер” увійшов до порту.
    Різдво я провів у гирлі річки Ярро, звідки поспішно перемістився в Сент-Кілда, де й простояв майже цілий місяць.
    Упродовж усього плавання “Спрей” ніде, за винятком Пернамбуку, не платив портових зборів. Цього не було і в Австралії, поки я не сунув ніс у митницю Мельбурну, де “Спрея” обклали корабельним збором з розрахунку півшилінга за тонну. Митний чиновник вирахував, що я повинен сплатити шість з половиною шилінгів за тринадцять регістрових тонн, і не визнав за потрібне зробити знижку, хоча повна місткість “Спрея” була 12,70 регістрових тонн. Збитки я відшкодував тим, що став брати з кожного відвідувача “Спрея” півшилінга, а коли справи пішли недостатньо жваво, то зловив і виставив для огляду за тих же півшилінга акулу. Виставлена акула була дванадцяти футів і шести дюймів в довжину і мала в череві потомство в кількості двадцяти шести акулят, кожен завдовжки близько двох футів. Черево акули було розпороте ножем, а потомство поміщене в наповнений водою човен, де акулята прожили цілий день. Не прошло і години з моменту, як я виставив акулу, а я вже виручив набагато більшу суму, ніж мені знадобилося для сплати корабельного збору: Потім я найняв чудового ірландця Тома Хоуарда, що знав все про морських і, як виявилося навіть сухопутних акул. На додаток до всього він вправно відповідав на будь-які запитання відвідувачів. Побачивши, що мої відповіді не задовольняють публіку, я передовірив усю справу ірландцеві й не помилився.
    Одного дня, повертаючись з банку, куди відніс свою виручку, я побачив Хоуарда, що захоплено розповідав збудженому натовпу неймовірні історії про звички акул. Це було видатне видовище, і поява натовпу, що бажав подивитися на акулу, сповна відповідала моїм матеріальним інтересам, але ентузіазм Хоуарда, що надмірно розігрався, привів до того, що я вимушений був дати йому відставку. Виручка від огляду акули і суми, отримані від продажу жиру, підібраного в протоці, залишок його я продав на островах Самоа німецькому миловарові Магеллану, склала досить пристойний капітал.
    24 січня 1897 року “Спрей” знову вийшов за буксиром “Рейсер” і покинув бухту Хобсона, приємно провівши час у Мельбурні й Сент-Килда. Перебування в цих краях дещо затягнулося, причиною були нескінченні південно-західні вітри.
    У літні місяці, якими тут вважаються грудень, січень; лютий, а інколи й березень, переважають східні вітри, що дмуть уздовж Бассової протоки і довкола мису Ліувін. Цього разу через велику кількість льодів, що дрейфували з Антарктиди, усе вийшло навпаки, і погода була настільки поганою, що я не вважав можливим продовжити плавання по завчасно наміченому маршруту. З цієї причини, замість того щоб огинати холодний і бурхливий район мису Ліувін, я вирішив провести час з набагато більшою користю в Тасманії, діждавшись попутних вітрів, що дмуть крізь протоку Торрес, пройшовши повз Великий Бар'єрний Риф. Обравши цей курс, я міг скористатися досить стійкими антициклонами, а поки що у мене з’явився шанс відвідати береги Тасманії, довкола яких я плавав багато років тому.
    Варто згадати, що під час перебування в Мельбурні я був свідком досить рідкісного, в цих краях, явища, званого тоді «кривавим дощем». Ця «кров» всього-на-всього лише найдрібніший пил цегельного кольору, піднятий вітрами в районах пустелі. Штормовий дощ підхоплює цей пил і перетворює на мулисте болото. Його було так багато, що з натягнутого на «Спрей» тенту я зібрав повну корзину. Коли вітер посилився, мені довелося прибрати тенти й вітрила, які покрилися б знизу до верху густим грязивом.
    Ці явища під назвою “Криваві дощі” добре вивчені і вже не викликають подиву поблизу берегів Африки. Вони утворюють характерний слід за кораблем, як це було зі «Спрєєм» на початку моєї подорожі. У моряків такі шторми не викликають страху, але наші легковірні сухопутні брати здіймають при перших же краплинах несамовитий галас про «кривавий дощ».
    Неймовірні навантаження довелося витримати «Спрею», коли він входив у порт Філліп-Хедс, але ще важче було покинути це дике місце. Правда, цього разу був великий простір для маневрування і, йдучи під вітрилами, «Спрей» швидко вирвався вперед і опинився в смузі гарної погоди. Весь перехід до Тасманії зайняв кілька годин при сильному і сприятливому вітрі. Акулу, упійману в Сент-Килда, я набив сіном і пізніше віддав у розпорядження професора Портера, директору музею Вікторії в Лонсестоні, розташованого в гирлі річки Теймар. Тут довго можна було бачити акулу з Сент-Кілда. Але коли ілюстровані журнали досягли Сент-Кілда, місцеві жителі були в нестямі від люті і кидали у вогонь всі журнали і газети, що згадували про цю акулу; річ у тім, що Сент-Кілда є морським курортом, і не могло бути мови про те, що там водяться акули! Попри все мій показ акули продовжувався. “Спрей” встав на якір біля маленької пристані Лонсестона, куди він добрався, користуючись незвичайно сильним приливом, що підняв рівень води в річці. Вже потім, опісля спаду води він опинився на мілководді і простояв до моменту відплиття, перед яким мені довелося підкопувати грунт під його кілем.
    У цьому затишному містечку я довірив трьом місцевим дітлахам дивитися за “Спреєм”, а сам розгулював пагорбами, таким чином я давав своєму організму перепочити і набратися сил та наснаги для подальшої подорожі, наскільки це було можливим на покритих мохом скелях і в зарослих папороттю ущелинах. Догляд за моїм судном був відмінним, і кожного разу після повернення я виявляв чисто вимиту палубу. Маленька дівчинка з будинку, що стояв навпроти, завжди була біля трапу і приділяла увагу відвідувачам. Двоє інших дітей: брат і сестричка, продавали бажаючим морські сувеніри ті, що були на “Спреї”, а виручені кошти зараховували на рахунок “судна”. Ці діти були яскравим та привітним екіпажем, а відвідувачі приходили здалека, аби послухати дитячі розповіді про морські пригоди і подивитися на чудовисько, якого “вполював сам капітан”. А мені залишалося лише бути героєм і триматися віддалік; ці обставини мене цілком і повністю задовольняли, оскільки я мав можливість безтурботно проводити час у лісі і на берегах струмків.