Розділ 14

Вітальний лист від леді. – Плавання по Тасманії. – Шкіпер читає свою першу лекцію про плавання. – Достаток провізії. – Перевірка надійності «Спреї» у Давенпорті. – Знову у Сіднеї. – На північ у напрямку протоки Торрес. - Аматорська корабельна аварія. – Друзі на побережжі Австралії. – Небезпеки Коралового моря.

    1 лютого 1897 року, по поверненні на моє судно, я знайшов вітального листа, якого додаю нижче:
    «Леді надсилає містеру Слокаму додану до листа п’ятифунтову банкноту як знак оцінки його мужності під час перетину далеких морів на такому невеличкому човнику; самотньому, без людського співчуття та підтримки під час небезпек, які загрожували йому. Успіху Вам!»
    До сьогоднішнього дня, я так і не знаю, хто написав його і кому я завдячую за цей щедрий дар, який він містив у собі.
    ; Я не міг відкинути подарунку, так щиро наданого мені, але дав собі обіцянку віддати його з процентами за першої можливості і зробив я це до того, як покинути Австралію.
    Сезон спокійної погоди на півночі Австралії давно минув, тому я поплив до інших портів Тасманії, де ясна погода тримається цілий рік. Першим із них був Б’юті Пойнт, поблизу якого розташований Біконсфільд та велика золота копальня Тасманії. Я побачив там багато нудного, сірого каменю, піднятого з шахти, і сотні штампів, які розбивали його на порох. Люди розповідали мені, що у ньому було золото, і я вірив тому, що вони говорили.
    Б’юті Пойнт запам’ятався мені своїм тінистим лісом та дорогою поміж високих евкаліптів. Під час мого перебування там, управитель Нового Південного Уельсу, лорд Хемпден, та його родина прибули до порту на паровій яхті, на оглядини. «Спрей», який стояв на якорі біля пірсу, звичайно, підняв свій прапор, і, ймовірно, більш незначного судна зі зірково-смугастим прапором у тих водах ніколи не бачили.
    Не зважаючи на це, сторона губернатора, здавалось, знала про «Спрей» і чому він плавав у цих водах, і коли я почув, як його світлість говорить: «Представте мене капітану» чи «Представте мені капітана», що б там не було, я відчув себе одразу у присутності джентльмена та друга, того, хто сильно цікавиться моїм плаванням. Якщо хтось із супроводу й був зацікавлений більше, ніж губернатор, то це була вельмишановна Маргарет, його донька. При відплитті, лорд та леді Хемпден пообіцяли зустрітися зі мною на борту «Спрея» на Паризькій експозиції у 1900 році.
    - Якщо ми житимемо, – мовили вони, я зі свого боку добавив: – Небезпеки морів до уваги не беруться.
    Після Б’юті Пойнту «Спрей» відвідав Джорджтаун, біля гирла річки Тамар. Я вірю, що це маленьке поселення позначає місце, де білі вперше ступили на землі Тасманії, хоча воно ніколи не стало чимось більшим, ніж селище.
    Беручи до уваги, що я побачив трохи світу, і виявивши, що люди тут зацікавлені у пригодах, я прочитав лекцію на дану тему перед моєю першою аудиторією. Це було в хатині біля дороги під час невеличкого граду. Від сусідів було принесено піаніно, і мені передували гучна музика і пісня «Томмі Аткінс» у виконанні мандрівного комедіанта. Люди приходили з далеку, і з усіх набралось три фунти стерлінги чистого прибутку. Власниця зали, люб’язна леді з Шотландії, не взяла ренти, тому моя лекція з самого початку мала успіх.
    З цієї затишної місцини я здійснив плавання до процвітаючого міста Давенпорту, розташованого на відстані кількох годин плавання на захід вздовж берега, на річці Мерсі. Він швидко став найважливішим портом Тасманії. Великі пароплави заходять туди й вивозять великі вантажі сільськогосподарської продукції, проте «Спрей» був першим судном, яке принесло до порту «зірки та смуги». Так сказав мені хазяїн гавані, капітан Мюррей, так це й було записано в портовій документації. На знак великої пошани, «Спрей» користувався багатьма люб’язностями, доки стояв на якорі, накритий від пилу своїм портовим тентом, що закривав його від носа до корми.
    При заході до порту та відплитті, судно вітали з дому судді, "Малуннах", Британським прапором, та мила місіс Айкенхед, господиня Малуннаху, забезпечила «Спрей» джемом та желе різних сортів, виготовленим для такої події з фруктів із її власного родючого саду. Цього було достатньо на всю дорогу додому та ще й було про запас. Місіс Вуд, що жила ближче до порту, упакувала для мене декілька пляшок малинового вина. На цей час, більше ніж будь-коли, я відчув себе на землі щедрості. Місіс Повелл прислала на борт чатні, приготоване «так, як ми готуємо його в Індії». Риби та дичини тут було вдосталь і було чути клекотіння індика. З віддаленого Пардо прислати величезний сир, а люди все ще запитували:
    - На що ви живете? Що їсте?
    Я часто думав про красу навколишньої природи, зарості папороті, які потім зникали, та лісові склепіння дерев на схилах, і щасливий випадок, завдяки якому я зустрів джентльмена, сповненого рішучості зберегти красу своєї країни у мистецтві. Він подарував мені багато репродукцій з його колекції картин, а також багато оригіналів, щоб я міг продемонструвати їх моїм друзям.
    Інший джентльмен доручив мені розповісти про славу Тасманії у кожній країні та при кожній нагоді. Ним був член законодавчого органу доктор Мак-Кол. Доктор дав мені корисні поради щодо читання лекцій. Я побоювався, що не впораюся з новою для себе справою, і з чистою душею можу сказати, що тільки завдяки доброті публіки, яка мені симпатизувала, моя лекція була добре прийнята. Невдовзі, після моєї першої лекції, добрий доктор прийшов до мене зі схвальними відгуками. Як і в багатьох інших моїх започаткуваннях, я рухався без роздумів.
    - Чоловіче, – сказав він, – великі хвилювання є ознакою розуму, і чим більше розуму має людина, тим більше часу вона потребує, щоб їх подолати. Але Ви подолаєте їх, – додав він задумливо. Однак, я гадаю, що від свого імені можу відверто заявити, що я ще не повністю зцілився.
    У Давенпорті «Спрей» по рейках витягнули з води й оглянули з верхівки до самого низу, проте не знайшли жодних руйнівних морських шашелів. Він був, у всіх відношеннях, неушкодженим. Щоб і надалі запобігти руйнуванню від цих комах, дно судна було ще раз покрите мідною фарбою, адже перед тим як його зможуть полагодити знову, «Спрей» має переплисти через Коралове та Арафурське моря. Усе було зроблено, щоб підготувати його до всіх відомих небезпек. Але все ж не без смутку очікував я на день відплиття з міста, в якому я мав таке приємне товариство. Якщо підчас моєї морської подорожі й був момент, коли я міг залишитись, то це було саме там і тоді. Оскільки нової, кращої вакансії для мене не відкрилося, 16 квітня 1897 року я підняв якір і рушив далі у море.
    Літній сезон тоді вже закінчився; з півдня надходила зима зі сприятливими північними вітрами. Передвісник зимового вітру поніс «Спрей» навколо мису Хоу і далі, до мису Бандооро, який він оминув наступного дня, змінивши свій курс на північ. Судно йшло повним ходом, що було доброю ознакою для довгої подорожі додому від мешканців іншої півкулі. Мої старі різдвяні друзі на мисі Бандооро, здавалося, піднялись та заворушились, коли я пропливав повз мис удруге, і ми знову обмінялися сигналами, коли сторожовий корабель пропливав у, як і напередодні, спокійному морі близько берегової лінії.
    Небо було чистим, а погода доброю протягом решти днів плавання до порту Джексон (Сідней), куди «Спрей» прибув 22 квітня 1897 року і став на якір у затоці Уотсона, на відстані восьми морських сажнів від берега. Частина затоки, від витоку річки до Парраматти і вище, була більш ніж будь-коли заповнена шлюпками та яхтами різного класу. Справді, це була сцена анімації, аналог якій важко було знайти в будь-якій іншій частині світу.
    Через декілька днів затоку накрило бурхливими хвилями і тільки міцні кораблі виходили в море. Тоді я був у ближньому готелі, лікуючи свою невралгію, коли раптом зі свого вікна помітив корму великого, некерованого пароплава. У той же час до моєї кімнати увірвався посильний. Він кричав, що «Спрей» дістав "смертельного удару". Я швиденько вибіг, щоб дізнатись, що означає "смертельний удар". Це означало, що великий пароплав ударився в нього. Це був пароплав, корму якого я бачив, саме тоді він носом ударив «Спрей». Однак, виявилося, що усі збитки складали лише втрату якоря та ланцюга, який від поштовху, спричиненого зіткненням, випав через клюз. Мені не було на що жалітися. Капітан, зрештою, після того, як упорався зі своїм судном, у супроводі офіцера і трьох людей відбуксирував «Спрей» подалі від усіх небезпек, на його якірну стоянку в затоці. Він передав увічливу записку, у якій говорилося, що відшкодує будь-які завдані збитки. Але як рискав "Спрей", коли за штурвалом був незнайомець! Його старий друг, лоцман «Пінти», не був таким незграбним у роботі. Та все ж, на моє велике задоволення, вони поставили судно на якір і тоді моя невралгія покинула мене, чи, принаймні, про неї було забуто. Капітан пароплава, як справжній моряк, дотримувався свого слова і його довірений, містер Коллішоу, передав мені наступного дня кошти за втрачений якір та ланцюг і ще трохи, щоб заспокоїти своє сумління. Я пам’ятаю, що він запропонував мені відразу дванадцять фунтів, але моїм щасливим числом було тринадцять, тому ми зійшлися на сумі у тринадцять фунтів, якими й упорядкували усі рахунки.
    9 травня я знову вирушив у плавання з сильним попутним південно-західним вітром, який люб’язно супроводжував «Спрей» аж до порту Стівенс. Погода була чудовою і залишалася такою протягом багатьох днів. Це було доброю зміною, якщо взяти до уваги ті погодні умови, які нам довелося спострігати за кілька місяців до цього.
    Маючи повний адміралтейський комплект морських мап узбережжя та Бар’єрного коралового рифу, я почувався спокійно. Капітан Фішер, якому доводилося проходити Бар’єрні рифи на англійському воєнному кораблі «Орландо», порадив мені з самого початку йти цим маршрутом, і я не пошкодував, що пригадав про нього зараз.
    Протягом кількох днів після того, як "Спрей" минув порт Стівенс, Сіл Рокс та мис Хоук, вітер був легким, а то і взагалі його не було. Ці місця відбились у моїй пам'яті ще з першої спроби переплисти їх кілька місяців тому. Я застряг тут, рухаючись в іншому напрямку. Але тепер, з добрим запасом книг на борту, я був готовий читати днями і ночами, відриваючись від цього приємного заняття тільки для того, щоб поправити вітрило або поміняти галс, або, щоб прилягти відпочити, доки «Спрей» поступово долав милі. Я намагався порівняти моє становище зі становищем тими моряків , які у своїй навколосвітній подорожі йшли саме тим маршрутом, яким іду зараз я, від островів Зеленого Мису до цього місця і далі, проте нічого з цих порівнянь не виходило. Їх важкі випробовування та романтичні порятунки (тих із них, хто уникнув смерті та гірших страждань) не підходили до мого випадку самотнього плавання навколо світу. Мені випадає розповідати тільки про приємні враження, а взагалі свої пригоди я сприймаю як банальні та безпечні.
    Я якраз закінчив читати про одну з найцікавіших старих морський подорожей на охоплених горем кораблях і був уже біля порту Макуорі у своєму власному плаванні, коли, 13 травня, побачив елегантний сучасний човен, що зазнав лиха та стояв на якорі у прибережній зоні. Наблизившись до нього, я побачив, що це була яхта "Акбар" [Виноска: "Акбар" не є її зареєстрованим ім'ям, яке я не вважаю за потрібне називати], яка вийшла з затоки Уотсона на три дні раніше за «Спрея», і відразу ж зазнала неприємності. І не дивно, що так сталося – вони були наче діти в лісі або метелики в морі. Його власник у своє ж перше плавання показав себе повним невдахою. Капітан, який відрізнявся своїм величезним яхтсменським кашкетом, перед тим як узяти командування «Акбаром», був Маррамбіджийським китобоєм [Виноска: Маррамбіджи - це невеличка річка, що в'ється поміж австралійських гір і є місцем, де є найменше шансів побачити кита]; штурман теж, нещасний хлопчина, був глухим як пень, і майже таким же незграбним та непохитним, як пень у землі. Оці троє веселих моряків і були екіпажем. Ніхто з них не знав про море або про судно більше за новонародженого, який пізнає новий світ. Вони прямували до Нової Гвінеї, принаймні, так вони сказали. Мабуть, усім зрозуміло, що ці троє новачків були такими незрілими, що ніколи не дісталися б свого місця призначення.
    Власник, якого я зустрів перед плаванням, хотів по дорозі до порту острова Терсді позмагатися на швидкість з бідним, старим «Спреєм». Я, звичайно, відхилив виклик на підставі несправедливості змагання між трьома молодиками на кліпері та самотнім, старим моряком на грубо збудованому судні. Окрім того, я б нізащо не змагався у Кораловому морі.
    - Гей, на борту «Спрея», – гукали вони тепер. – Яка буде погода? Вітер буде? Вам не здається, що нам краще повернутись на ремонт?
    Я подумав: «Якщо й повернетеся, не ставайте на ремонт» , – проте вголос сказав:
    - Дайте мені кінець мотузки і я відбуксую вас до наступного порту. І заради ваших життів, – порадив я, – на зворотному шляху не огинайте мис Хоук, оскільки на південь від нього зима.
    Вони мали намір дійти до Ньюкасла під аварійними вітрилами, оскільки їхній грот порвало на стрічки, навіть джіггер знесло, а такелаж безладно висів. Одним словом, «Акбар» потерпів крах.
    - Підніміть якір, – закричав я. – Підніміть якір та дозвольте мені відбуксирувати вас до порту Макквері, він знаходиться у дванадцяти милях звідси.
    - Ні, – закричав власник. – Ми повернемось до Ньюкасла. Ми прогледіли його і прийшли сюди. Ми не бачили ліхтарів, хоча й густого туману також не було.
    Це він прокричав дуже гучно, ніби-то, щоб я міг його почути, але, гадаю, до вуха штурмана. Я знову спробував переконати їх дозволити мені відбуксувати судно до порту, який був зовсім близько. Їм треба було тільки підняти якір та передати мені трос, у чому я їх запевняв, проте вони відхилили навіть це, абсолютно не знаючи правильного курсу.
    - Яка тут глибина води? – запитав я.
    - Не знаємо. Ми втратили наш лот та всі ланцюги. Ми вимірювали глибину якорем.
    - Надішліть свою шлюпку і я передам вам лот.
    - Шлюпку ми також втратили, – крикнули у відповідь вони.
    - Господь добрий, інакше ви би втратили себе - і - Прощавайте! - це все, що я міг тоді сказати.
    Дріб’язкова послуга запропонована «Спреєм» врятувала б їх судно.
    - Повідомте про нас, – прокричали вони, коли я пішов своїм курсом. – Повідомте, що порвало на шматки наші вітрила, але не надію і ми не боїмось!
    - Тоді ви не маєте ніякої надії – і знову: – Прощавайте.
    Я пообіцяв, що повідомлю про них, що я й виконав за першої ж можливості, і зробив це тільки з гуманних міркувань. Наступного дня я розмовляв з екіпажем пароплава «Шерман», який рухався до узбережжя, і повідомив про яхту, яка потрапила в складну ситуацію. Додав також, що відбуксирувати її кудись, незахищену, буде справжнім актом гуманізму. Екіпаж «Акбару» не скористався буксирним пароплавом не через нестачу коштів: його власник, який недавно отримав у спадок декілька сотень фунтів, мав з собою кошти. Згадана подорож до Нової Гвінеї здійснювалася з метою оглянути цей острів і купити його.
    Приблизно через вісімнадцять днів по тому, 31 травня, коли я досяг Куктауна, що на річці Ендервор, я знову почув про «Акбар». Новина була така:
    «31 травня яхта «Акбар», яка йшла з Сіднея до Нової Гвінеї, з трьома людьми на борту розбилась біля Крісчен-хеда, екіпаж врятовано».
    Отже, їм потрібно було лише декілька днів, щоб таки врешті-решт розбити яхту.
    Крім розмови з екіпажем нащасного «Акбара» та «Шермана» в моїй подорожі протягом багатьох днів особливих подій не було. Єдина приємність була 16 травня, коли я обмінявся сигналами з мешканцями Саут-Солітарі-Айленда, такого собі похмурого нагромадження каміння в океані поблизу Нового Південного Уельсу, 30°12' південної широти.
    - Що то за судно? – запитували вони, коли шлюп проходив повз їхній острів. Я спробував відповісти їм підняттям зоряно-смугастого прапора. Їхні сигнали одразу ж припинилися, і натомість з'явилася Британська емблема, яку вони охоче приспустили на знак привітання. Запитань більше не було і з цього я зрозумів, що вони розгледіли моє судно і знали про нього все. Вони навіть не запитували, чи подорож окупиться, проте всі по дружньому викрикували: «Бажаємо приємної подорожі!» Саме її я тоді й мав.
    19 травня «Спрей» проходив повз Твід Рівер, коли йому подали сигнал з мису Дейнджер Пойнт. На березі хвилювались станом здоров'я екіпажу. Вони запитували, чи ввесь екіпаж судна почувався добре, на що я відповів: «Так».
    Наступного дня «Спрей» оминув Великий Піщаний мис і, що найважливіше в кожної подорожі, ми підхопили пасат. Ці вітри гнали корабель протягом багатьох тисяч миль, не перестаючи дути, окрім хіба рідкісних інтервалів, інколи змінюючись з помітного вітру на м’який літній бриз.
    Зі схилу мису, на відстані у двадцять сім миль, було помітно чудове світло. Пропливаючи звідси до наступного маяка на острові Леді Елліотт, який стоїть на вході до Бар’єрного Рифу, неначе сторож, «Спрей» одразу зайшов до судноплавного каналу, який вів на північ. Поети оспівували світло маяків та маяк на острові Фарос, але чи коли-небудь хтось із них бачив величезний спалах світла, який ішов стежкою у темну ніч посеред Коралового моря? Якщо так, тоді він знав про що співається у цій пісні.
    «Спрей» проплив протягом годин у невідомості, очевидно, проти течії. Майже збожеволівши від сумнівів, я схопив штурвал, щоб відвести його від берега, коли спалах світла освітив море попереду. «Екскалібур!» – викрикнула команда, та, святкуючи, продовжила плавання. «Спрей» був тепер у безпечних та спокійних водах, у які вперше занурив свій кіль, відколи покинув Гібралтар. І якою різницею це було порівняно з плаванням по океану, який помилково було названо Тихим.
    Тихий океан у цілому не є бурхливішим, ніж інші океани, хоча я можу з упевненістю сказати, що тихою є тільки його назва. Так чи інакше, він часто достатньо дикий. Колись я знав письменника, який говорив красиво про море, проте після того, як він потрапив у шторм у Тихому океані, його думка змінилася. Але, все ж, чи існувала б поезія про море, як би не було диких хвиль? Нарешті «Спрей» був тут, у внутрішніх вода Коралового моря. Саме море можна назвати справді спокійним, проте коралові рифи завжди є нерівними, гострими та небезпечними. Я поклався на милосердя Творця усіх рифів, у той же час спостерігаючи довкола чи нема небезпеки.
    Погляньте на Бар’єрний Риф та різнобарвну воду, яка омиває чарівні острови! Після багатьох безпечних зупинок, я не міг відвести погляду. 24 травня, пропливаючи 110 миль на день від мису Дейнджер Пойнт, ми зайшли до проливу Уітсанді, і всю ніч пливли поміж островів. Коли наступного ранку зійшло сонце, я оглянувся і пошкодував, що ми проходили їх уночі, тому що пейзаж за бортом корабля був мінливим та чарівним.