Розділ 15

Прибуття в Порт Денісон, Квінсленд – Лекція – Спогади про капітана Кука – Читання доброчинної лекції у Куктауні – Щасливе уникнення коралового рифу – Домашній острів, Недільний острів, Пташиний острів – Американський ловець перлин – Ювілей на острові Четверга – Новий кормовий прапор для «Спрея» - Острів Бевзя – Через Індійський океан – Острів Різдва

    Зранку 26-го острів Глочестер був уже зовсім близько, а ввечері «Спрей» став на якір у Порт Денісон, де на пагорбі лягло миле містечко Бовен, майбутній водний курорт і здравниця Квінсленда. Уся навколишня місцевість має цілющий клімат.
    Гавань була легкодоступною, просторою та безпечною, її грунт чудово тримав якір. Коли прибув «Спрей», у Бовені було тихо, а на другий вечір до Школи Мистецтв зібралися добрі люди, що мали час послухати розповідь про мою подорож. Це була остання новина й подія. Її належним чином рекламували дві невеличкі газетки, «Бумеранг» та «Нуллі Нуллі», одна за день до того, а інша через день після того, що не мало значення для видавця і, якщо на те пішло, і для мене.
    Крім цього, були з розмахом розповсюджені рекламні проспекти. Було задіяно, також, «найкращого глашатая» Австралії з дзвоником. Але я залюбки протяг би цього негідника, разом з його дзвоником та всім іншим, під кілем, коли він підійшов до дверей маленького готеля, де моя ймовірна публіка, а з нею і я, мирно обідали. Бемкання його дзвоника і диявольські волання створювали такий шум, що він міг би розбудити мерців на всьому шляху подорожі «Спрея», від «Бостона до Бовена, двох ступиць в колесах колісниці світобудови», як потім написав «Бумеранг».
    Головою зборів був Містер Майлс, мировий суддя, капітан порту, земельний комісар, наглядач золотих копалень тощо. Він представив мене публіці. З якої причини він це зробив, я так ніколи і не збагну, хіба що для того, щоб збентежити мене почуттям марнославства й утруднити моє життя. Бог свідок, я познайомився з кожним мешканцем містечка в першу ж годину на березі. Я вже знав усіх їх по іменах, а вони знали мене. Але що не кажи, містер Майлз був гарним промовцем. Я навіть пробував намовити його розповідати далі, поки я показуватиму картинки, але від цього він відмовився. Я маю пояснити, що розповідь я супроводжував ілюстраціями з проектора. Пейзажі були гарні, але ліхтар, за тридцять шилінгів, був жалюгідний і освітлювався лише гасовою лампою.
    Відплив я рано-вранці наступного ж дня, ще до того, як вийшли вранішні газети, і думав, що вчинив правильно. Втім, як я потім довідався, кожна з газет вийшла зі схвальною колонкою про так звану лекцію, крім того, вони знайшли гарні слова також і для глашатая з дзвоником.
    Від Порт Денісон шлюп побіг з постійним пассатним вітром і не робив зупинок взагалі, день чи ніч, допоки не досяг Куктауна, що на річці Ендівор. Це був понеділок, 31 травня 1897 року. Але до того, п’ятдесятьма милями нижче по узбережжю, він витримав оскаженілий порив вітру. На цю паралель приходиться пік і основний струмінь пасатних вітрів, які біля Куктауна часто роздмухуються до сили шторму.
    Я намагався йти цим маршрутом з надзвичайною обережністю і намацував лотом шлях понад мілинами. Досвідчений офіцер королівського флоту, знавець проходів Бар’єрного рифу, писав мені, що корабель Її величності «Орландо» пройшов ними під парами вночі так само спокійно, як удень, але я, під вітрилами, наражатиму своє судно на небезпеку, якщо зберуся повторити подібне.
    Тільки між нами, але то було б нелегкою справою – щоночі шукати якірну стоянку. Також, я колись сподівався, що важка робота зі щоденної зйомки з якоря та постановки вітрил для мене закінчилася, ледь я вийшов з Магеланової протоки. Крім того, найкращі адміралтейські карти роблять можливим продовжувати плавання і вдень, і вночі. Справді, з ходовим вітром і в ясну погоду цієї пори року шлях Каналом Бар’єрного рифу, якщо чесно, містив менше перешкод, ніж пожвавлена вулиця у великому місті, і поза сумнівом, був безпечнішим. Але повторю кожному, хто наміряється вийти в таку подорож: день надворі, чи ніч – тримайся подалі від рифів. Або будь ще обережнішим і залишайся на ночівлю на березі.
    «Спрей» залетів у порт, неначе пташка,»- писали наступного ранку куктаунські щоденні берегові газети. «І здавалося дивним, - додавали вони, - що лише одна людина, яку можна було бачити на палубі, заводить судно у порт». «Спрей» зробив усе якнайкраще, навіть і не сумнівайтеся, бо вже наближався вечір і він поспішав знайти вільний пірс до темряви.
    Змінивши галс, я пройшов повз усі судна в порту і пришвартувався якраз на заході сонця майже на траверзі монумента капітанові Куку. Уже наступного ранку зійшов на берег, щоб побачити те саме каміння, яке бачив і великий навігатор, бо ж я прибув на святу для мореплавця землю. Але в Куктауні, схоже, досі сумніваються щодо точного місця, де Куків корабель, «Ендівор», піднімали для ремонту на вікопомному шляху довкола світу. Деякі стверджують, що це було зовсім не на тому місці, де зараз стоїть монумент. Мені довелося взяти участь у дискусії на цю тему, що мала місце одного ранку. І присутня молода леді, звертаючись до мене як до одного з визнаних авторитетів у питаннях навігації, дуже улесливо спитала моєї думки. Отже, я не бачу причин, чому б капітан Кук, якщо вже йому закортіло відремонтувати корабель на березі, не міг би прокопати канал до того місця, де зараз стоїть йому монумент, звичайно, якщо мав їз собою екскаватор. А потім так само засипати канал знову. Від капітана Кука можна очікувати будь-чого, і ніхто досі не казав, що він вийшов у той рейс без землечерпалки на буксирі. Молода леді, схоже, також схилялася до моєї думки, і, продовжуючи тему історичної подорожі, спитала, чи я вже відвідав місце трагічної загибелі великого циркумнавігатора, що далі по берегу? В мене від такого перехопило подих, але школяр-всезнайко, що саме проходив повз, прийшов мені на допомогу, бо, усі хлопці, коли бачать, що комусь бракує інформації, тут таки негайно і добровільно її надають. Він сказав:
    - Мем, але капітана Кука вбили зовсім не тут! Його було вбито в Гафриці: лев з’їв його.
    Тут я поринув у спогади про злиденні дні минулого. Здається, це було 1866 року. Старий пароплав «Соушей», рейсом з Батавії на Сідней, зайшов до Куктауна по зілля проти цинги, як я завжди гадав, і, «між іншим», - щоб здати на берег пошту. Я тоді хворів на лихоманку і не бачив цього берега, аж поки не повернувся сюди на «Спреї», тридцять один рік по тому. І побачив, як привозять до порту шахтарів з Нової Гвінеї, нужденних і ледве живих – сама шкіра й кості. Багато з них померло на переході морем і були поховані у хвилях. Потрібно було бути останнім негідником, щоб бачити їх страждання і не спробувати щось для них зробити.
    Симпатії усіх були на боці цих страждальців, але маленьке містечко вже було у скруті від своєї безупинної доброчинності. Ось тут би і став у нагоді подарунок тієї леді з Тасманії, який я дав собі слово розглядати лише як позичку, але виявив, до свого сорому, що вже встиг розтринькати гроші. Однак, добрі люди Куктауна хотіли послухати морських оповідок, особливо ж те, що робить екіпаж «Спрея», коли й на його борту з'являється хвороба. Отож, невеличка пресвитеріанська церква на пагорбі була відкрита для бесіди. Кожен міг виступити, і це забезпечило бурхливий успіх заходу. Головував на цьому збіговиську суддя Честер, мировий суддя, тож воно було приречене на успіх. Саме він «анексував» острів Нова Гвінея для Великобританії.
    - Поки я знаходився там, - казав суддя, - я відхопив найродючішу і найбільшу його частину.
    Ця офіційна заява прозвучала приємно для вух старого мандрівника. Однак, німці зчинили навколо цього такий галас, що тут таки отримали свою частину острова.
    Отже, я вдячний шахтарям Куктауна за той великий привілей внести свою лепту на гідну справу. А ціле місто завдячує судді Честеру за добре проведений час. За таких обставин 6 червня 1897 року я відплив, прямуючи, як і до цього, на північ.
    7-го червня перед заходом сонця я знайшов дуже пристойне якірне місце, на траверзі пловучого маяка Клермонт, і на ніч став на якір. Це був єдиний випадок впродовж всього плавання Каналом Бар’єрного рифу, коли «Спрей» ставав на якір, якщо не рахувати Порт Денісон та річку Ендівор. Наступної ж глупої ночі, вже 8-го, в певну мить я сильно пошкодував, що не об’якорився до темряви, я міг би легко це зробити з підвітряної сторони коралового рифу. Сталося ж так. «Спрей» тільки-но проминув пловучий маяк М-Рифу, залишив його вогонь за кормою, коли, на повному ходу, під усіма вітрилами, налетів на самісінький М-Риф з його північного краю, там, де я сподівався побачити бакен.
    Проте, шлюп швидко крутонувся на каблуку, ще раз струсонувся на хвилі і перетнув мілке так швидко, що я погано уявляю, як йому те вдалося. Бакена там не було, прийнамні, я його не бачив. Після удару не було в мене і часу видивлятися його, і звичайно ж, вже не грало ролі, побачу я його, чи ні.
    Усе це дало нам гарний старт у бік мису Грінвіль, наступної точки по курсу. Я бачив загрозливі валуни прямо під кілем шлюпа, який ковзав понад ними, і подумки відмічав, що літера М, на честь якої названо цей риф, - тринадцята літера англійської абетки. Виходить, тринадцять, як було помічено за роки до цього, все ще залишається моїм щасливим числом. Як відомо, тубільці мису Грінвіль люди недобрі, мені порадили оминути їх. Таким чином, від М-Рифу я стернував подалі від прилеглих островів, щоб бути з безпечного боку. Аж підстрибуючи, «Спрей» невдовзі по півночі проминув острів Домашній, уникаючи кільової хитавиці поблизу мису, і ліг у фордевінд курсом на Захід. Трохи пізніше нам зустрівся пароплав, що прямував на південь, намацуючи свій шлях у темряві, його чорний дим робив ніч похмурою.
    Від острова Домашнього я попрямував на Недільний острів і, опинившись на його траверзі, зменшив вітрила, не бажаючи проминути ще до світанку Пташиний острів. Вітер був усе ще свіжий, а острови були пласкі, з перешкодами навколо них. У середу, 9 червня 1897, при світлі дня, Пташиний острів був прямо по курсу, на віддалі дві з половиною милі. Цю дистанцію я вважав явно недостатньою. Потужна течія несла шлюп уперед. Отож, я не поспішив з тим, щоб зменшити вітрила ще вночі! Перше й останнє австралійське каное за всю подорож я зустрів тут, ближче до материка. З клаптиком вітрила на щоглі воно прямувало до цього острова.
    Наступного ранку я знайшов на палубі довгу, тонку рибину, що вистрибнула на борт цієї ночі. І приготував її на сніданок. Рухлива щелепа рибини була не більша, ніж в оселедця, якого вона нагадувала в усіх відношеннях, окрім того, що була втричі довша, але це було і втричі краще, бо я вельми полюбляю свіжих оселедців. Тьма тьмуща птахів-рибалок була навкруги цього дня, найприємнішого на Божій землі. «Спрей» танцював на хвилях, заходячи до протоки Олбані, а сонце було ще низько на Заході, над пагорбами Австралії.
    О 07:30 «Спрей», увійшовши, відразу кинув якір у невеличкій бухточці, поблизу від судна ловців перлин, яке називалося «Тарава» і стояло на якорі. Його капітан з палуби свого судна направляв мене до якірного місця. А ледь це було зроблено, одразу ж прибув до мене на борт, щоб потиснути руку. «Тарава» була каліфорнійським судном, а капітан Джонс, його власник, - американцем.
    Наступного ранку капітан Джонс привіз на борт дві пари вишуканих перлових мушлів, більш досконалих черепашок я ніколи не бачив. Мабуть, це були найкращі з тих, що він мав, бо Джонс був душа-людина і справжній моряк, що не любив базікати. Він запевнив, що варто мені лишитися ще на декілька годин, і нам нанесуть візит якісь друзі з Сомерсета, що знаходився поблизу. І один з членів команди, що саме перебирав мушлі на палубі, підтвердив, мовляв, можу на це поставити. Старший помічник теж готовий був побитися об заклад, що вони прийдуть. І вони з’явилися якраз тоді, коли другий помічник і кок закладалися на те, що друзі обов’язково заявляться. Ними виявилися містер Жардін, скотар, відомий на всю округу, і його сімейство. Місіз Жардін була небогою короля Маліетоа і кузиною чарівної Фааму-Самі («Та, що запалює море»), які відвідували «Спрей» в Апії. Містер Жардін був довершеним зразком шотландця. Разом зі своєю невеликою сім’єю він із задоволенням жив у цій віддаленій місцевості, користуючись усіма зручностями такого життя.
    Той факт, що «Тарава» була побудована в Америці, легко пояснював те, чому увесь її екіпаж, включаючи юнгу Джима, так затято бився об заклад. Не пояснювало це лише того, чому капітан Джонс, єдиний американець на борту, ніколи не був у цьому помічений.
    Після приємних теревенів і прощання з людьми з «Тарави» та містером і місіс Жардін, я знову підняв якір і попрямував на острів Четверга, зараз уже помітний на горизонті, якраз посеред протоки Торреса, куди і прибув незадовго ополудні. Тут «Спрей» залишався аж до 24 червня. Оскільки він серед усіх суден у порту виявився єдиним представником Америки, ця затримка не обговорювалася, бо 22-го був діамантовий ювілей королеви. Два зайвих дні пішли на те, щоб, як кажуть моряки, «прийти в меридіан».
    Тим часом я провів чудові дні поблизу острова. Містер Дуглас, місцевий суддя, запросив мене в круїз на своєму паровику по островах протоки Торреса. Це була наукова експедиція під командуванням професора Мейсона Бейлі, ботаніка, ми шукали вчорашнього дня на островах П’ятниці та Суботи, де я пройшов курс молодого бійця з ботаніки. Міс Бейлі, професорова донька, супроводжувала експедицію і щебетала мені про десятки тубільних рослин з довжелезними назвами.
    22-е було великим днем на острові Четверга, бо ми отримали не просто ювілей, але ювілей з грандіозним корроборі в комплекті. Містер Дуглас, щоб надати святкуванню справжнього місцевого колориту, перевіз десь чотири сотні тубільних воїнів та їхніх дружин і дітей через протоку з материка і відтепер, щоб не робилося на острові Четверга, робилося воно з незрівнянним галасом. Корроборі, що не кажи, вдалося на славу. Вночі я зайняв місце глядача, а виконавці, розмальовані фантастичними кольорами, танцювали або вистрибували довкола перед палаючим багаттям. Деякі були одягнені і розмальовані як птахи та звірі, а серед них найкраще були представлені стауси ему та кенгуру. Один парубок скакав, як жаба. Деякі намалювали на тілі людський скелет і стрибали навколо загрозливо, зі списами в руках, готові звалити з ніг певну кількість уявних ворогів. Кенгуру-хопери підстрибували і пританцьовували з природженою простотою та грацією, показуючи гарні сценки. Було приділено досить часу і музиці, вокальній та інструментальній. Інструментами (з дозволу сказати!) були якісь цурпалки, якими гамселили одна об одну, і блюдцеподібні кістки, які стискали у долонях і грюкали ними об інші, видобуваючи приглушений звук. Це було водночас кумедне, ефектне і потворне видовище.
    Туземні воїни, яких я бачив у Квінсленді, були переважно гнучкі й досить гарної постави, але їх завжди псував відразливий вираз обличчя, і їхні жінки були, якщо це можливо, навряд чи набагато доброзичливіші.
    Я помітив, що в день ювілею в громадському саду не майоріло жодного іноземного прапора, окрім Зірочок та Смужечок Сполучених Штатів, які поруч з Юніон Джеком стерегли браму парку, а також пропливали над головами в багатьох місцях, від крихітних прапорців до знамен стандартного розміру. Під час розмови з містером Дугласом я наважився на ремарку щодо цього компліменту моїй країні.
    - Атож, - сказав він, - це сімейна справа, і ми не вважаємо Зірки й Смуги іноземним прапором.
    Звичайно ж, і «Спрей» майорів своїм найкращим сатином, і підняв Юніон Джек поряд зі своїм власним шляхетним стягом настільки високо, наскільки міг.
    24 червня «Спрей», добре споряджений в усіх відношеннях, відплив у наступний довгий перехід через Індійський океан. Містер Дуглас ще й подарував нам новий прапор, коли ми полишали його острів. Тож, власне, «Спрей» вже проминув майже всі небезпеки Коралового моря та Торресової протоки, яких, звичайно, було немало, але від цієї точки на нас чекало вже звичне плавання прямим курсом. Пасатні вітри все ще були свіжими, і з ними можна було розраховувати на безпечну подорож хоч би й до узбережжя Мадагаскару, якщо не ще далі, бо була дуже рання пора сезону.
    Я не хотів прибути до мису Доброї Надії до середини літа, а зараз була лише рання зима. Колись я огинав цей мис у липні, який, звісно ж, відповідає там середині зими. Міцне судно, яким я тоді командував, зустріли лише несамовиті урагани, і воно ледь пробилося через них. Зараз я не бажав жодних зимових штормів. Це не означало, що на палубі «Спрея» я побоювався їх більше, ніж на палубі великого корабля, а значило лише те, що я надаю перевагу гарній погоді на будь-якій палубі. Це правда, що вскочити в жорстокі шторми під мисом Доброї Надії можна у будь-яку пору року, але влітку вони трапляються рідше і тривають не так довго. Таким чином, я мав досить часу попереду, щоб дозволити собі зійти на берег на островах на моєму шляху, отож проклав курс до Кокосових островів Кілінга – атола на відстані двадцять сім сотень миль. Відійшовши від острова Бевзя, який я проминув рано вранці, я вирішив на шляху поглянути на високі гори острова Тімор.
    Острів Бевзя я бачив і до цього, але лише одного разу, і це було саме тоді, коли я лежав пластом у лихоманці на пароплаві «Соушей». Коли він продимів повз ці місця, мені покращало рівно настільки, щоб я зміг виповзти на палубу подивитися на Бевзів острів. Навіть якби для цього довелося вмерти, я мусив його побачити. У ті дні кораблі, що проходили повз, залишали в печері на його березі припаси для подорожніх, що пережили корабельну аврію або потерпають від лиха. Капітан Ейрі з «Соушей», добрий чоловік, надіслав шлюпку до печери з його внеском до загальних запасів. Припаси успішно вивантажили на берег, а на зворотному шляху шлюпка прихопила з імпровізованого поштового відділку у печері дюжину чи й більше листів, більшість з яких залишили китобої, з проханням, щоб перше ж судно, що прямує додому, доставило їх на берег і прослідкувало за їх відправкою. Це було звичаєм цієї дивної поштової служби впродовж багатьох років. Деякі з листів, привезених нашою шлюпкою, направлялися в Нью Бедфорд, а деякі – в Фейрхевен, Массачусетс.
    Зараз на острові Бевзя є маяк і регулярне поштове сполучення з рештою світу. Чарівна невизначеність долі листів, полишених тут, вже в минулому. Я не заходив на невеличкий острівець, але тримався поближче до нього і обмінявся сигналами з наглядачем маяка. Продовживши плавання, шлюп опинився в Арафурському морі, і день за днем плив у молочно-білих або зелених та пурпурових водах. Мені пощастило, що я потрапив у це море в останній чверті місяця. Перевага полягала в темних ночах, у які я спостерігав фосфоричний ефект нічного моря у найбільшому блиску. Море, яке розсікав форштевнем шлюп, здавалося все палало, при його світлі я міг бачити найменші дрібниці на палубі, а кільватерний слід був просто вогняною стежкою.
    На 25-е червня шлюп уже проминув усі мілководдя і небезпеки і продовжував плавання в спокійному морі так само неухильно, як і до цього, але швидкість його дещо сповільнилася. Я витяг летючий клівер, зшитий ще на Хуан Фернандесі, і поставив його як спінакер на найміцнішій бамбучині, подарованій мені місіс Стівенсон на Самоа. Спінакер випнув груди, як солдат, бамбук це витримав і «Спрей» пришвидшив свою ходу.
    Декілька голубів, що летіли з Австралії на острови, відхилилися від курсу в бік «Спрея». Виднілися якісь менші пташки, що летіли у зворотному напрямку. У тій частині моря Арафура, куди я потрапив спочатку, було мілко і морські змії звивалися на всьому просторі та раз за разом виринали над хвилями. Коли шлюп пройшов далі, глибини моря збільшилися і змії щезли. В синій океанській воді вже не було видно жодної.
    У ці дні ясної погоди мені й робити було нічого, хіба що читати та відпочивати на палубі, щоб надолужити, наскільки це можливо, важкі часи поблизу мису Горн, які ще не забулися, і зробити запаси безтурботності для мису Доброї Надії. Записи до мого вахтового журналу зараз мало відрізнялися одне від одного, з дня на день – щось таке, як ось 26 та 27 червня, наприклад:

    26 червня, вранці, невеличкий шквал; пізніше вдень – постійний бриз.
    На лагу опівдні –                                130 миль
    Від’ємна поправка на знос –               10
                                                ____________
                                                                 120
    Додати на течію                                    10
                                                ____________
                                                                  130
    Широта за визначенням у південь – 10 градусів 23’ S
    Довгота за позначкою на мапі
    Такий журнал не вимагав напруження мозку. 27 червня ще показовіше в тому, що писати не було про що.
    По-перше, знайшов сьогодні на палубі рибу-літуна; засмажив на маслі.
    133 милі на лагу.
    Знос віднімаємо, течію додаємо, сумма незмінна.
    Широта за визначенням в полудень – 10 градусів 25’ S

    Вже декілька днів «Спрей» плив на захід по паралелі 10 градусів, 25 мінут Зюйд, не відхиляючись ні на йоту. Тобто, якщо він і відхилявся від неї впродовж дня та ночі, а таке могло бути, рівно в полудень він знову опинявся на тій же широті, і це було досить дивно. Але найбільша вправність вимагалася для визначення довготи. Мій жерстяний годинник і єдиний покажчик часу втратив хвилинну стрілку і навіть після того, як я прокип’ятив його, ще показував години, і цього було майже досить на таких великих відстанях.
    2-го липня далі до Півночі було видно велкий острів Тімор. Наступного дня неподалік відкрився острів Дана, нічний бриз з острова доніс пахощі прянощів та ще чогось земного.
    11-го, під усіма вітрилами і все ще зі спінакером, біля полудня, ми вийшли на пряму видимість острова Різдва. Він був в одному румбі праворуч від курсу. Ввечері він був на траверзі на дистанції дві з половиною милі. Поверхня острова рівномірно здіймається від рівня моря до чималої висоти посередині. Пологі вигини його контуру нагадували рибу, а довга океанська брижа набігала й розбивалася об його береги, неначе об боки чудовиська, що нерухомо спало посеред моря. За пропорціями він нагадував кита, і поки шлюп плив вздовж берега до того місця, де мала б бути китова голова, відкрилося навіть китова ніздря. Її роль виконувала промоїна у виступі скелі, через яку з кожною наступною хвилею здіймався стовп води, неначе справжній китовий фонтан.
    Немало води спливло з того часу, коли я востаннє бачив цей острів, але я не забуду свого тодішнього захвату, бо капітан корабля, на якому я тоді був, «Таньоре», просто проспівав з юта, кормової частини:
    - Тож мерщій усі на реї! Там де око, там і два острів бачили Різдва!
    І дійсно, з висоти бом-брам-рея можна було бачити острів. Таким чином, капітан М. склав тоді видатний пісенний хіт, який йому вже ніколи не довелось перевершити. Старший помічник, жах усіх палубних матросів, який і досі ніколи не перечив улюбленому капітанові, вирішив ще більше прогнутися, сприйняв пісеньку за наказ і таки загнав нас на щогли. Коли ми прибули до Гонконгу, в судновій пошті був лист і для мене. Я знаходився у шлюпці разом з капітаном, лист вже декілька годин був у нього. Але чи не подумали ви часом, що він міг віддати листа просто до рук матроса? Ні, звичайно ж, особливо простого матроса другого класу. Коли ми повернулися на корабель, він віддав листа першому помічникові, перший помічник віддав його другому помічникові, і вже той, знущаючись, поклав його на кабестан, звідки я зміг узяти листа!
   __________________________________
    1 У цьому місці усі, хто знає справжнє місце загибелі Кука, мали б зареготати (прим. перекладача)
    2 Австралійське. Зібрання аборигенів священного, святкового або войовничого характеру. В переносному значенні – будь-яке галасливе зібрання.