Розділ 3

Прощавай, Америко – Біля острова Сейбл в тумані – У відкритому морі – Чоловік з місяця цікавиться подорожжю – Перший напад самотності – «Спрей» несподівано зустрічається з «Ла Вагуіза» - Пляшка вина від іспанця – Напад балакучості з капітаном «Яви» - Пароплав «Олімпія» викликає – Прибуття на Азори

    Наразі я позакріплював усі свої речі «по штормовому», бо на мене чекала бурхлива Атлантика. Спустив зі щогли стеньгу, розуміючи, що «Спрей» буде безпечнішим, коли вона долі. Потім я натягнув талрепи, перев’язав їх наново, впевнився в тому, що ватер-вулінг на бушприті закріплено, а шлюпка принайтована, бо з поганою погодою на переході можна зустрітися навіть улітку.
    І дійсно, погана погода переважала протягом багатьох тижнів. Проте, першого липня після жорстокого шторму вітер зайшов до норд-весту і став спокійнішим, а це сприяло гарному ходу. Наступного дня зустрічна хвиля вляглася, я відійшов з Ярмута і більше не тримався Америки. Вахтовий журнал «Спрея» коротко сповіщає про перший день в Атлантиці:
    - 9.30 вийшов з Ярмута.
    - 16.30 пройшов мис Сейбл, дистанція три кабельтових від берега. Шлюп робить вісім вузлів. Свіжий бриз від норд-весту.
    Перед заходом сонця я вечеряв полуницями та чаєм на спокійній воді під захистом підвітряного східного берега землі, яку «Спрей» неквапно огинав.
    Опівдні третього липня острів Айронбонд був на траверзі. «Спрей» почувався якнайкраще. Велика шхуна, що цього ранку вийшла з Ліверпуля в Новій Скотії, тримала курс на Схід. «Спрей» залишив її за кормою через п’ять годин. О 18:45 я був біля самого створу Чебукто неподалік від гавані Галіфакса. Я підняв прапор і пішов з попутним вітром. Ще до темряви я відірвався від острова Джорджес і взяв курс на схід до острова Сейбл. Вздовж цього узбережжя багато світлових буїв. Самбро, Скеля Ламентацій мають чудові вогні та, не зважаючи на це, лайнер «Антлантик» у ніч своєї жахливої катастрофи їх не побачив. Я дивився, як вогонь за вогнем зникали за кормою, поки Самбро, останній із них, не сховався за горизонтом – я вже виходив у відкрите море. Тепер уже «Спрей» був один, біг собі і впевнено тримався на курсі. 4 липня, о 06:00, я взяв два рифи на ґроті, а о 08:30 зарифив усі вітрила. О 21:40 на обрії залишалося тільки сяйво від вогню на західному краю острова Сейбл, який також можна назвати островом Трагедій. Туман, якого досі не було, спустився над морем, як пелена. Я був у країні туманів, відрізаний від усього всесвіту, більше я не бачив жодного вогню. За показаннями лота, а кидав я його часто, визначив, що десь після півночі вже пройшов східну точку острова і невдовзі зможу бути в безпеці від загроз, спричинених близкістю берега та мілин. Вітер тримався свіжий, хоча й дув він з боку туману, від зюйд-зюйдвесту. Кажуть, що за декілька років острів Сейбл зменшився у довжині з сорока миль до двадцяти і що з трьох маяків, побудованих на ньому, з 1880 два було змито, а третій море поглине невдовзі.
    Увечері 5 липня «Спрей» після цілоденного мого стернування через неспокійне море надумав собі йти далі без допомоги стернового, даючи мені час на перепочинок. Досі я йшов курсом зюйвест-тень-зюйд, але вітер трохи зайшов, шлюп без стерна пішов, як по ниточці, на південний схід, і робив близько восьми вузлів, показуючи свою найкращу швидкість. Я додав вітрил, щоб, не гаючи часу, перетнути звичайний шлях лайнерів і якнайшвидше дійти до дружнього Гольфстріму. Туман розвіявся під вечір, я зміг побачити сонце саме в ту мить, коли воно торкнулося моря. Я спостерігав, як воно схиляється долі й зникає з очей. Потім обернувся на схід і там, наче на самому кінці бушприта, побачив усміхнений повний місяць, який сходив над морем. Нептун, який власною персоною крокував би через ніс шлюпа, збентежив би мене менше.
    - Доброго вечора, сер, - вигукнув я
    - Радий вас бачити!
    Згодом на мене чекало багато розмов з чоловіком на Місяці, він став моєю довіреною особою в цьому плаванні.
    Незадовго до півночі знову впав туман, щільніший ніж будь-коли до цього. Хоч ложкою його їж. Це тривало кілька днів, вітер підсилився до шторму. Піднялася висока хвиля, але я мав добрий корабель. У цьому гнітючому тумані я відчував себе комахою на соломинці, що дрейфує в самотності посеред стихій. Я закріпив стерно найтовом, судно тримало курс і поки воно пливло, я спав. У ці дні мене переслідував благоговійний жах. Моя пам’ять працювала з приголомшливою силою. Зловісне, несуттєве, величне, мале, дивовижне, банальне – усе з’являлося перед моїм внутрішнім зором в магічній послідовності. Пригадувалися такі забуті сторінки моєї біографії, що, здавалося, вони належать до попереднього життя. Я чув усі голоси минулого: сміхи, сльози, розмови, які я вів у багатьох закутках Землі.
    Моя самотність відступала, коли вітер був свіжий і я мав багато роботи. Коли поверталася гарна погода, тоді приходило відчуття самоти, якого я не міг позбутися. Я часто розмовляв уголос, спочатку подавав команди щодо суднових справ, бо мені розповідали, що я можу втратити мову, переставши її вживати. Коли сонце піднімалося в зеніт, я голосно командував:
    - Вісім склянок! - за звичаями корабля в морі.
    Знову ж таки, з каюти я гукав до уявного чоловіка на стерні:
    - На румбі? – і знову – Як там з курсом?
    Але, не отримуючи відповіді, я з усією очевидність усвідомлював свої обставини. Мій голос звучав лунко в порожньому приміщенні і я припинив цю практику. Проте, невдовзі мені спало на думку, що хлопчиком я, бувало, співав, чому ж не спробувати зараз, коли це не потурбує нікого? Мій музичний талант ніколи не викликав ні в кого заздрощів, але посеред Атлантики..! Щоб зрозуміти, що я маю на увазі, ви мали б почути мій спів. Ви мали б побачити бурих дельфінів, які вискакують геть з води, варто було мені підвищити голос над хвилями, морем і всім, що у тому морі було. Старі черепахи, випнувши баньки, висовували свої голови з моря, коли я заводив «Джонні Бокера» чи «Ми заплатимо Дербі Дойлу за його черевики» чи щось подібне. Але бурі дельфіни були значно більшими шанувальниками, ніж черепахи, вони стрибали значно вище. Одного дня, коли я мугикав улюблене шанті, мені здається, це було «Падіння Вавілона», один дельфін скакнув вище бушприта. Якби «Спрей» рухався трохи швидше, він би зловив його, як підсакою. Це спричинило переполох серед морських пташок, що плавали навколо.
    10 липня, на восьмий день у морі, «Спрей» був у дванадцяти сотнях миль на схід від миса Сейбл. Півтори сотні миль на день для такого невеличкого суденця мало б вважатися непоганою плавбою. Це був найкращий перехід з усіх, що робив «Спрей».
    Увечері 14 липня, у найкращому гуморі, ніж коли б то не було, усі мої відсутні матроси вигукнули:
    - Бачу парус!
    Вітрило належало баркентині, що рухалася в трьох румбах по курсу з навітряного борту. Корпус судна приховував горизонт. Потім настала ніч. Мій корабель ішов вперед без допомоги стерна. Вітер був південний, судно бігло на схід. Його вітрила були чепурними, як «вітрила» молюска наутілус. Вони тягнули рівно всю ніч. Я часто виходив на палубу й кожного разу переконувався, що все добре. З півдня задував жвавий вітерець. Рано вранці п’ятнадцятого «Спрей» порівнявся з незнайомцем. Ним виявилося судно «Ла Вагуіса» з Віґо (двадцять три дні по відході з Філадельфії, прямує до Віґо). Вахтовий з його щогли помітив «Спрей» напередодні ввечері. Коли я підійшов достатньо близько, його капітан подав на «Спрей» кидальний линь і передав мені пляшку вина, застроплену за горлечко, і це було геть не кепське вино. Також він надіслав свою візитівку, яка несла ім’я Хуана Ґантеса. Я думаю, він був, як ведеться в іспанців, добрим чоловіком. Але варто мені було попрохати його передати, що в мене все благополучно («Спрей» досить жваво проходив повз нього), він сховав голову в плечі, а коли його вахтовий помічник, який таки знав щось про мою експедицію, пояснив йому, що я пливу один, капітан перехрестився і зник в своїй каюті. Більше я його не бачив. Перед заходом сонця він був настільки далеко за кормою, наскільки був попереду увечері вчора.
    Одноманітність поступово минала. 16 липня вітер був північно-західний і рівний, море спокійне. З підвітряного борту в полі видимості з’явився великий барк, напів-скритий за видноколом. О 2:30 пополудні я вже говорив з незнайомцем. Це був барк «Ява», приписаний до Глазго, ішов він з Перу до Квінстону по інструкції. Його старий капітан був ведьмедькуватий, але я колись зустрічав на Алясці ведмедя, який мав більш люб’язний вигляд. Принаймні, виглядало на те, що він був радий зі мною познайомитися. Але цей сивий, як грізлі, чоловік!.. Ну добре, припускаю, що моє привітання потурбувало його посеред сієсти, а мій маленький шлюп, що обходив його величезний корабель, подіяв на нього, як червона ганчірка на бика. У легкий вітер, саме такий, який був в останні два дні, моє маленьке судно мало перевагу над важкими кораблями. Його ж судно, важке й обросле водоростями, рухалося повільно. Отож, «Спрей» з великим ґротом, напнутим «пузом» навіть за легенького вітерця йшов так стрімко, що кращого не можна було й побажати.
    - Як довго тут триває штиль? - проревів капітан «Яви», коли я підійшов на відстань вигуку до нього.
    - Навіть не здогадуюся, капітане, - прокричав я у відповідь так гучно, як тільки міг, - Я щойно сюди прибув.
    На ці слова його вахтовий помічник на напів-баку широко посміхнувся.
    - Я залишив мис Сейбл чотирнадцять днів тому, - додав я (на той час я вже благополучно перетнув океан і наближався до Азор).
    - Чифе, - проревів капітан своєму старпомові – Чифе, йди-но сюди й послухай небилиці цього Янкі. Спусти перед ним прапор, чифе, спусти прапор!
    Після всього цього в найкращому гуморі «Ява» капітулювала перед «Спреєм».
    Гострий біль самотності, який я відчував на початку, більше ніколи не повернувся. Я проник у таємницю і пронизав туман наскрізь. Я зустрів Нептуна в його гніві, але він завважив, що не я ставлюся до нього зі зневагою, тож він дозволив мені продовжити випробування.
    Запис у вахтовому журналі за 18 липня: «Погода гарна, вітер південний-південнозахідний. Навкруги стрибають бурі дельфіни. Пароплав «Олімпія» пройшов об 11:30 ранку, довгота місця 34 градуси, 50 хвилин»
    - Бракує трьох хвилин до пів на дванадцяту - прокричав капітан, коли давав мені довготу місця та час.
    Ділова атмосфера «Олімпії» справила на мене враження, але було відчуття, що цей капітан був у своїх розрахунках аж надто педантичний. Це, може, й непогано, але тільки там, де є досить морського простору для маневру. Саме така самовпевненість, на мою думку, була причиною катастрофи лайнера «Атлантик» і ще багатьох подібних. Капітан занадто добре знав, де він знаходиться. Довкруг «Олімпії» не вистрибував жоден бурий дельфін! «Морські свині» завжди надають перевагу вітрильникам. Капітан «Олімпії» був, як я помітив, молодою людиною і порівняно з ним я мав, сподіваюся, гарний послужний список.
    Бачу землю! Вранці 19 липня таємнича баня, схожа на срібну гору, виокремилася в морі попереду. Хоча земля була повністю скрита в білій, блискучій імлі, яка сяяла на сонці, як поліроване срібло, я був досить певен того, що це був острів Флорес. О пів на п’яту пополудні він був на траверзі. Імла тим часом зникла. Флорес знаходиться в одній сотні сімдесяти чотирьох милях від Файала, і, хоча цей острів високий, він багато років залишався невідкритим навіть після того, як головна група островів уже була колонізована.
    Рано вранці 20 липня я побачив Піко, що вимальовувався під хмарами по правому борту. Коли сонце з’їло ранковий туман, несподівано відкрилися низини. Варто було наблизитися, з’явилися оброблені поля і якими зеленими вони були! Тільки той, хто бачив Азори з палуби судна, уявляє красу цієї картини посеред океану. О 16:30, рівно через вісімнадцять днів по відході від мису Сейбл, я кинув якір у Файалі. Американський консул у швидкісному човні пристав до борту ще до того, як «Спрей» підійшов до брекватеру, а молодий військово-морський офіцер, що побоювався за безпеку мого судна, піднявся на борт і запропонував свої послуги лоцмана. Я не маю жодної причини сумніватися, що цей юнак міг би керувати броненосцем, але «Спрей» був замалим для його мундиру. Проте, після чоломкання з усіма суднами в порту і потоплення ліхтера, шлюп був ошвартований без значних власних пошкоджень. Цей чудовий лоцман, як я зрозумів, очікував на «винагороду», але за що, чи не за те, що за підйом ліхтера має платити його уряд, а не я, чи, може, за те, що він не потопив ще й «Спрей», я так ніколи й не розібрався. Нехай вже дарує мені!
    Я прибув на Азори саме в сезон збирання фруктів і скоро на борт усіляких фруктів було завантажено стільки, що я не міг їм дати раду. Острів’яни скрізь - це найдобріші люди у світі, але я ніде не зустрічав добріших сердець, ніж тут. Народ Азорів – не дуже заможний, до краю обтяжений податками. Мабуть, єдиним, що не обкладалося, було повітря, яким вони дихали. Метрополія ніколи не дозволяла їм відкрити порт для іноземної поштової служби. Пакетбот, що везе пошту для Горти, мусить спершу доставити її до Лісабона, начебто для того, щоб пройти фумігацію, але насправді, щоб отримати тариф з пакета. Мої листи, відправлені з Горти, дісталися до Сполучених Штатів на шість днів пізніше, ніж лист, відправлений тринадцятьма днями пізніше з Гібралтара.
    Наступного дня по моєму приходу в Горту було свято на честь якогось великого святого. Човни, переповнені людьми, приходили з інших островів на свято в Горті - столиці, або Єрусалимі Азорів. Палуба «Спрея» зранку до ночі була переповнена чоловіками, жінками та дітьми. Одного дня після свята добрий тубілець запряг екіпаж і цілий день катав мене красивими околицями Файала.
    - Тому що, - сказав він перекрученою англійською, - коли я був в Америці і не знав ні слова англійською, я зрозумів, як це важко. І тільки потім зустрів людину, яка мала час мене вислухати. Отож, я пообіцяв своєму доброму ангелу, що як іноземець приїде до моєї країни, я намагатимуся ощасливити його.
    На лихо, цей джентльмен привіз з собою перекладача, щоб я міг «краще познайомитися з країною». Цей хлопець ледь не довів мене до смерті своїми розповідями про кораблі й подорожі, а про човни, на яких він стернував, я хотів би чути в останню чергу. Мій друг та господар ледь знаходив можливість втиснути хоча б слово. Перед тим, як ми розлучилися, він запросив мене на обід з тостами, які потішили б серце принца, але він був зовсім самотній в своєму будинку.
    - Моя жінка й діти спочивають там, - сказав він, вказавши на цвинтар через дорогу.
    - Я перебрався до цього будинку здалеку, - додав він, - щоб бути поряд з місцем, де я молюся щоранку.
    Я пробув у Файалі чотири дні, на два дні довше, ніж намірявся. Доброта острів’ян та їхня зворушлива простота затримали мене. Дівчина, невинна як янгол, прийшла одного дня до борту і сказала, що сяде на «Спрей», якщо я висаджу її в Лісабоні. Вона могла б готувати риб-літунів, але її коронним блюдом була приправа бакалгао. Її брат Антоніо, який служив перекладачем, натякнув, що він також не проти того, щоб зробити рейс. Серце Антоніо сумувало за якимось Джоном Вілсоном і він був готовий відпливти до Америки навколо двох мисів, навколо світу, щоб зустрітися з другом.
    - Чи знаєш Джона Вілсона з Бостона? – запитав він.
    - Знаю Джона Вілсона, - відповів я – але не з Бостона.
    – В нього одна дочка й один син, - додав Антоніо як вірний спосіб розпізнати його друга.
    Якщо ці рядки потраплять на очі тому самому Джону Вілсону, я маю заявити, що «Антоніо з Піко пам’ятає його».